3. Крізь віки. (ДОХО: Гра безсмертних.)

Якби Гонтій знав, скільки буде переписана і перекручена та сцена, що саме зараз відбувалась, він би сам вклав нотатки та конспекти від неї до свого саркофага.

Варта тільки-но вийшла за двері, і він похмуро втупився у невеличкого худорлявого чоловіка, що виснажено стояв навпроти його крісла.

— Присядь. Немає в ногах правди.

— А в чому вона є, по-твоєму? Чи правду ти звик шукати у старовинних сувоях, що писані старими маразматиками?

Гонтій знову похмуро поглянув на молодчика. Той сміливо зустрів його погляд своїми карими очима і вперто струсонув гривою чорного, немов ніч, коротко стриженого волосся. Кумедні завитки, що нерівно стирчали навколо голови молодика, весело блиснули у променях сонця, що сідало.

— Ми зараз не про це говоримо. Питання не у правді або істині. Питання у тому, що з тобою завтра ранком зробить розлючений натовп. Ти хоч розумієш, що в мене немає жодної можливості тобі допомогти?

— А я не прошу допомоги. Я не боюся смерті! — запально скрикнув молодик. — Я — безсмертний. І віра моя.

— Ти мені про віру тут не ліпи. Не ліпи. Як я поясню твоєму батькові, що нічого не зробив для твого порятунку? Як? Мені краще самому завтра зранку себе пришити, аніж потім мати довгу проблему з твоїм старим.

— Я – син мого батька. Я живий крізь віки, як і мій батько.

— Ти – молодий. І ти не чистокровний безсмертний, розумієш? — голос Гонтія став м’якшати, немов звертався до дитини. — Мені дуже шкода, що ти втрапив у цю халепу. Що не послухав ані батька свого, ані його друзів. Ти розумієш, наскільки ти для нас важливий? Ти – реальне диво за останні кілька тисяч років. Та що я кажу? За весь час після Великої війни. Для всіх нас. Для сімки. Я мушу тебе врятувати.

— Проте я не бажаю порятунку. Серце моє чисте. Віра сильна. І я знаю, що роблю. Я житиму. Як не у цьому тілі, так у іншому. Як не у цьому світі, так у душах людських.

— Ага, дивись. Вони перекрутять твої слова. Перепишуть. А потім ще разів сто перекрутять. Відбудують гарні торгові компанії з продажу твоїх висловлювань або й крові. І будуть прикривати свої чорні душі твоїм чистим одягом. І все це заради твоєї пихи та юнацької самовпевненості. А ти мусиш жити.

— Заради семи старих довбнів, що вкрай загралися у богів?

— Заради нашої цивілізації, дурню!

— Якої? Вас було тридцять, чи то на кшталт того. І ви розкололи світ. Влаштували війну один з одним. Сумно вам було жити? Чи тісно? Ви загралися. У вічно живих. Замість того, щоб розвивати цей світ та ділитись мудрістю та знаннями, магією, ви сіяли та сієте навколо себе лиш зле. Мертві ваші душі вже багато віків.

Ви стримані тільки одним – вас лишилось занадто мало, щоб тримати у своїх руках цей світ. На вашу думку, недолугі та тупі раби, що завжди слугували вам, стали господарями на землі. І ви нічогісінько не можете вдіяти, крім того щоб плести інтриги та за рахунок магії давити розвиток нової цивілізації. Ви – анахронізми.

Дай вам волю і можливість мати дітей – і все! Наплодите армію бездушних. Розкраяєте по шматкам Всесвіт. Немов старі сліпі щури потягнете до своїх нір надибки.

— Ти – частина нашого світу.

— Я спокутую собою це. І своїм життям дам волю душам рабів ваших – людства.

— І що ти зробиш? Помреш завтра. Про тебе вітер навіть туги не понесе. Ти захистиш рабів? — Гонтій гучно розсміявся. — Та ті раби самі на твоїх кістках присягнуть у своєму рабстві.

Молодик вперто поглянув на Гонтія та зціпив зуби. Було видно, що мав свою думку і скорятися розмірковуванням безсмертного не мав аніяких намірів.

— Йди. Ранком я влаштую так, щоб ти жив. Йди, юначе. Ти дуже важливий для нас… — Гонтій втомлено подзвонив у дзвіночка, викликаючи варту.

Зображення розмилось і зникло у темно-сірих клубах туману. Повітря у легенях не вистачало, немов його звідти викачали потужним насосом. Артур сіпнувся, і щось боляче впилось йому у праву ногу.

Гострий біль змусив відкрити очі. Поділ. Ранок. І він тільки-но став свідком незвичайного вбивства.

Останнє, що пам’ятав, це короткий політ на тротуар зі свого старенького мотоцикла.

Лежав скраю вулиці, і перед обличчям весело крутило вісімку китайське колесо стилізованого під легендарного мотика американських хуліганів його чорного вірного коня.

Туман у голові остаточно розсіявся. З ногою таки будуть проблеми. Порвані джинси швидко темніли від крові. Це ж треба. Як його гарно приклало вибуховою хвилею.

Тією саме, що розірвало якусь жіночку біля кав’ярні.

Скільки він був у відключці? Якщо орієнтуватись на марення – не дуже довго.

Марення потихеньку відпускало, викарбовуючи у його голові обличчя молодого чоловіка, його погляд та сумну посмішку. Шкода було, бо хоч і не зрозумів трохи тієї розмови, та достеменно знав, що буде далі.

«Не все ти знаєш. Не все. Він таки зміг захистити собою всіх вас»… Сумною мелодією завібрувала у голові не його думка.

Тряхнув гарно головою, розганяючи останній морок у мозку, та спробував сісти, краєм ока спостерігаючи, як мчить до нього на допомогу один з тільки-но прибулих поліцейських.

****