НА БЕРЕЗІ ТЯСМИНУ («Сучасні містичні казки»)

^******

^{Микола завжди вважав місто Чигирин недооціненим. Їхати до нього з Черкас – пряма стріла, побита ямами. Саме чому йому зараз заціпило туди їхати – зрозуміти не міг. Захотілось подивитись на відбудований козацький форт. Бо колись за царя Ющенка ще там їздив та бачив частково побудовані курені та куций музей, в якому було зібрано усього докупи у найкращому стилі запасливого хом’яка. Пара нових-старих царів вже пробігла Києвом з часу останнього його візиту до міста, не додавши країні крім нових руїн нічого особливого. Але надія, що побачить щось нове та добудоване була.}

^{Йому дуже подобалася сила, що підіймалась з землі міста. Перебуваючи там, відчував себе спокійно та упевнено. Наче місто нашіптувало йому у вуха: «Ти сильний. Ти зможеш. Все буде добре. Я можу тебе захистити».}

^{У Чигирині він не знав нікого. Не мав ані друзів, ані знайомих. Проте його зачіпало, що Чигирин не помічають та не ставлять до путівників, як історичне та красиве місто, наче там мешкала його вся рідня. Десь у підсвідомості жалкував, що не може прикласти рук та сил, аби допомогти зробити гарного музею. Тематичного. Не такого, який бачиш у кожному історичному місті – набір раритетного мотлоху. А саме тематичного. Козацького.}

^{Хотілося бачити козаків, нехай і ряжених, що прогулюються неквапно фортом та оберігають спокій та порядок. Хотів побачити життя, а не його бліду копію.}

^{Ото й обережно стрибав по ямах українського автобану, звично обкладаючи триповерховими епітетами тих паскуд, що його ремонтували і на ньому крали.}

^{Земля міста зустріла радісно. Наче впізнала давнього знайомого. Привітно та радо запросила у гості. На душі почало тепліти. Смуток, накопичений роками та глибоко захований у теренах душі, відступав під енергетикою міста. І байдуже було на те, що ніхто з мешканців на ньому – звичайному чоловікові – не затримував навіть свого погляду. Йому не потрібні були люди. Він бажав побути наодинці з містом.}

^{Блукав вулицями та околицями аж до самих сутінків. Коли вийшов до берегу Тясмину за містом було вже зовсім темно. Ноги гули від прогулянки, але відчувалась якась легкість. Присів на травичку, яку ще не захопили людські жадібні городи та довго дивився на воду.}

^{- Ти чий будеш? Шо ту робиш? – питання з-за спини були нескладні та десь логічні. Але голос, що їх вимовив був… заморений та глухий. Наче людина до того пекло на власні очі бачила, з пекла втекла, та вирішила щось спитати. Обернувся.}

^{- Дорого вечора, шановний. Сиджу тут. Відпочиваю. Нічого … - затнувся коли розгледів з ким балакає.}

^{Над ним стояв справжній козарлюга. Років під тридцять. Виблискував у світі місяця голим черепом та торсом. Довгі вуса падали з підборіддя на перехрещені шкіряні ремені, які тримали шаблю з одного боку, та кривого турецького ятагана з іншого. З широкого шкіряного паску стирчало руків’я старовинного пістолю. Одна штанина подраних та залатаних шароварів за турецькою модою була заправлена у погризений та пошматаний брудний чобіт. Інша ж – вільно спадала поверх босої ноги. Другий чобіт виглядав з-за спини козарлюги. Козак був брудний та закіптюжений. Посічене у декількох місцях тіло. На ранах – розвезена та запечена кров у перемішку з чимось сірим. Козарлюгу хитало, але було видно, що тверезий. Вид був такий – наче козак тільки но вийшов з бою та пішов до річки у своїх козачих справах.
Козак прослідкував за поглядом Миколи аж до своїх чобіт.}

^{- Гарні. Так? Бусурменські! Сьогодні з трупу зняв. Вони йому не треба вже.}

^{У Миколи була своя думка про коштовність секонд-хендовських чобіт, що самі могли зображати трупи. Але він був вихованим чоловіком. Тому й промовчав. Кіно! Кіно знімають! Точно! Колись давно він був у Хотині та бачив як знімали Тараса Бульбу. Але ті кіношні артисти не виглядали як цей. Тут грим був висококласний. Дорогий. Виникала повна упевненість у тому, що ця людина тільки-но з бою. Навіть запахи гарі та пороху, застарілого поту та тютюну і старої крові. Миколу ледь не замутило.}

^{- То Ви кіно знімаєте? – вирішив бути чемним.}

^{- Ні. Я нічого не знімаю. Прийшов помитися. Та води у міх набрати. Бо турок от-от знову посуне. Помолиться своєму бусурменському Аллаху та посуне. Не втримаємо… - напружився та спохмурнів - ..Ой не втримаємо…}

^{Микола на мить замислився, чи є поблизу тут десь психдиспансер. Але навряд чи їх пацієнтам дозволяли б зброю. Може це реконструкція? Він чув та читав про людей, що відтворюють історичні події або й битви. Вони виготовляють от саме такі костюми. Можуть навіть пахтіти так, як цей незнайомець. Вирішив підіграти.}

^{- То можу за речами приглянути. Мені спішити немає куди.}

^{- Дякую – щиро розплився у посмішці козарлюга.}

^{Поки він плескався та фиркав у річці Микола розглядав з цікавістю зброю. Шабля була важка. Кована непрофесійно. Видно було, що ручна робота, а не китайський непотріб. Зарубки на гострому лезі. Дуже гострому. Микола ледь не порізався, коли мацав шаблю. І по всій шаблі погано витерті плями бурої рідини. Кров. Микола пополотнів. Таки цією шаблюкою комусь робили дуже боляче. А може це повна реконструкція. І то фарба.
Козак виліз з води і, не одягаючись, плюхнувся поряд з Миколою на траву.}

^{- Гарно тут. Тихо. І Тясмин тут не такий швидкий.}

^{- Швидкий не швидкий, але підступний. Тут багато козаків потонуло, коли відступали з-під Чигирину.}

^{- Що ти мелеш? Хто? Який курень? Ми з московітами стоїмо усі. Ніхто не зрадив. Сам бачив?}

^{- Ні. Читав Малика. Володимира. Про битву під Чигирином. З Кара Мустафою. Великим візиром.}

^{- Кому великий а кому й не дуже.. ти того.. дивись слова обирай. Бо так і по потилиці дати можу. – набурмосився козак. Потім простягнув правицю – Микола.}

^{- І я! Микола. – зрадів наш Микола. Козак теж щиро посміхнувся.}

^{- А хочеш я тобі усе розповім. Я читав про цю битву.}

^{- Читав? Листа? Чи фірман може вмієш читати?}

^{- Ні. Книжку. То історія. Битва була вже давно. Кілька сторічь тому.}

^{Козак поглянув на Миколу. Уважно оглянув одяг. Кросівки. Джинси. Брелок ключів у формі черепу від авто, що виглядав з карману.}

^{- Дивний ти. Миколко. Ой дивний. І не турок. І не московит, хоча твоя мова така якби московит навчився розмовляти по-нашому. Ну кажи… що знаєш. Може це мені та хлопцям чим допоможе. Я зараз і від чорта допомогу б прийняв – багатозначно поглянув на череп на брелку козак.}

^{- Та все просто. Козаки стояли у фортеці. Разом з московськими полками. Був там такий Трауерніхт – рідка собака. Головний.}

^{- Є такий. І собака дійсно рідка. Дуже вже наших ненавидить.}

^{- Ага. Турки лізли сильно. Але не могли взяти фортецю. Захисників було дуже мало. А московські князі коло Дніпра усі основні сили тримали. І не вводили у бій. Щоб свіжими затримати ослаблену турецьку армію. Отож наші козаки і частина москвичів були приречені.}

^{- То невже не допоможуть?}

^{- Ні. І коли зовсім мало козаків залишиться – підірвуть вони фортецю разом з турками, що увірвуться. А самі повтікають до Тясмину. І у річці їх дуже багато загине. Бо дуже підступні береги та швидка течія. Мало хто вибереться. Та дістанеться до полків московських біля Дніпра. Якось так. А Кара Мустафа побоїться більше по пиці отримувати. Бо гарно він від козаків дістане. І піде назад. А там його султан нагородить. Шовковим шнурком. Задушять його служки султанові. Того візира.}

^{- То ти правду кажеш? Не пройдуть? Поляжемо то таке. Але ж не пройдуть! І Мустафу собаку покарають бо ми тут стояли? – радів козак.}

^{- Так написано в історії.}

^{- І пам’ятатимуть.. – примружився козак і на його втомлених очах забриніли сльози – пам’ятатимуть братчиків. Дякую. Я піду… Братчикам розповім. Ти нам надію дав.}

^{- Загинути?}

^{- Загинути за землю рідну та за родини – то святе. А от не осоромитися перед дітьми та онуками – це треба ще змогти. І перемогти. Дякую відуне. Дякую. Дай на згадку щось. Хоч черепа. Бо не повірять хлопці. А їм віра ой як треба, розумієш?}

^{Микола без жалю відчепив черепа. Козак швидко примудрував його до руків’я шаблі. Потім схопив жахливі чоботи та простягнув Миколі.}

^{- Зброю не можу. Самому потрібна. А ти візьми. Вони гарні. Тонка робота. Ще роки слугуватимуть. І взимку… а мені скоро те не буде треба. Загину я тут. Тут уся моя рідня загинула. Я не дам тим паскудам більше нікого нівечити. Хай поляжу.}

^{Микола здригнувся приймаючи у руки брудні важелезні чоботи. Але чомусь вірив у щирість вчинку козака і не хотів ображати. Мовчки зняв модні кросівки та протягнув козакові.}

^{- Які легкі! Дякую, відуне! Я тепер на крилах битиму ворога! Дякую, брате. Бувай.}

^{Козак легко підхопився. Вдягнувся, натягнув кросівки та зник темряві. Микола поглянув на чоботи. Принюхався. Смерділи. Взяв їх у руки, бо подарунок завжди треба цінувати, та почапав босими ногами у напрямку міста, картаючи себе за легковажність із взуттям…}

^{… Ніч на орендованій квартирі. Теплий душ. М’які домашні капці із багажника. І ноги майже перестали гудіти. Ранком, після візиту до взуттєвого магазину, Микола таки дійшов до музею. Музей не вразив. Таке саме скупчення старого мотлоху, хоча й розташованого вже із смаком та увагою. Але щось хотілось більше. Чогось не вистачало. Зброя стара. Микола закляк. Повільно повернувся та знайшов поглядом те, що захопив краєм зору.
На старій побитій шаблі, що була виставлена експозицією разом з іншими, на руків’ї, висів череп від брелку. Його брелку.}