МІСІЯ («Сучасні містичні казки»)

*******

Він був нащадком старовинного роду. Ба, навіть двох.

З одного боку в ньому грала кров відьмаків, бо самими сильними відьмами на селі завжди були бабці з осілого циганського роду, з якого й вийшов його батько. Та й чоловіки того роду мали доста сили та талантів.

З іншого ж – старовинного, майже чистокровного королівського роду молодших синів, що не мали права на корону. Саме ними, щоб і не претендували, поповнювали храми Господні по всій країні зі Старої Європи. І саме з них виходили найкращі інквізитори. І от один з них колись зірвався з цепу і втік з красунею-відьмою з країни. Тоді всі згадки про нього й забулися. І витерли його ім’я з дерева роду. І з церковних книг. Та з часом і забули. Але кров пам’ятала, хто то був.

От і вийшло, що темна тягуча сила тісно переплелась зі світлим і чистим потоком. Звилася у тугий канат, який він до певного часу вважав своїм норовом.

Так він і жив собі. Коли тихенько, коли й не зовсім. З часом його темна сторона видавала такі фортелі, що всі навколо лише хитали головами і викручували пальцями щось у районі висків. Та згодом, коли бачили результат того чи іншого фортелю, заздрісно видихали повітря. Бо навіть він сам не розумів до чого його ті вчинки і дивувався їх плідним результатам не менш за оточуючих…

… У темряві спалахнув і замиготів вогник запальнички. Цигарка важко зітхнула білим димом. Запашна кава додала до різкого трохи огидного смороду цигарки свої аромати. Він не курив. У розумінні стандартного курця. Він робив з цигарки сигару. Набирав у рота дим та випускав до аромату кави, щоб потім вдихнути ту суміш і, примруживши очі, поглянути на світ. То була така собі мантра. Задля перезавантаження багаторівневого мозку. Вона подразнювала рецептори та вводила їх у ступор. Він називав ту мантру – тупити з кавою.

Білий дим поплив небом і сформував постать. Знайому. Він згадав саме ту, яка зараз не була вже його. Та що там брехати собі? Ніколи вона не була його. Або не так. Ніколи вона не була тільки його. Що з ним трапилось? Чому ці кілька десятків років було змарновано на ту химеру? Як він не розгледів у ній ту, про яку його ще його друзі з інституту прямим текстом повідомляли. Він втратив своїх друзів заради неї. Чому йому це випробування? За що?

Автівки мчали трасою мимо того столика, за яким він сидів. Швидко-швидко. Поступово вони злились у пряму різнокольорову смугу. Білий дим намалював зверху смуги свої візерунки. Вони спалахнули і стрімко рвонули до нього. Він сіпнувся і спробував піднятися. У голові запаморочилось….

….. – Прийшов час відповідей.

Монотонний голос у білому диму. Ні, треба точно менше гратися зі своєю мантрою. Цікаво, що виробник домішав у ту цигарку, щоб його так прошторило?

• Запитуй.
• Ти хто таке? – треба менше курити неперевірений Мінздравом шмурдяк.
• Я дам відповідь на твоє запитання. Лише одне. Що тебе турбує? Питай.
• А на два? – може питання у марці цигарок? Треба, мабуть, купувати щось дорожче.. або дешевше, щоб вже вкрай зашторило.
• Ти дійсно хочеш спитати про цигарки? – посміхнувся голос.
• Еееее….. Вразило. Де я?
• Не це запитання.
• Ти диви. Він ще й перебирає – тягнемо час. Зараз димок вийде і попустить. Мабуть таки втягнув той бруд у свої легені.
• Часу у тебе вдосталь. Час закінчиться лише коли ти отримаєш відповідь.
• Читаємо мої думки? – так… не думати…. Не думати….. йопта, фігня якась..
• Ти ж кричиш ними.
• ?
• Отож. Тепер ти не думаєш. Питай вже… - чи йому здалося, чи й справді у голосі відчулось нетерпіння.

Він помовчав. Озирнувся. Інтелектуальний діалог проходив у білому кублі диму. Він мав би це за хмару, аби раніше бував у ній і мав з чим порівняти. Питання. Що воно від мене хоче. Те щось. Питань багато. Дуже. Рій питань опутав йому мозок і загудів у черепі. Добре що хоч головою думаю, гул у дупі був би прикольний… Голос Щося хмикнув..

Він набрав повітря в груди, відкрив рота. Видихнув. Набрав. Знову не те…

• Чому? За що? –несподівано для себе випалив у хмарину
• Гарне питання – замурчав як кицька голос. – Глибоке.
• Одне? Чи обидва?
• Воно одне. То ти готовий? Дивись.

Несподівано завирувала хмара і його втягнуло у той вир. Перед очима поплили картини. Ось вона проводжає його на роботу, цілує. Він щасливо посміхаючись виходить. Через годину вона радісно скидає свого халатика перед іншим. А ось вона вагітна його дитиною стогне під здоровилом. А тепер вона насипає тихенько у їжу зілля привороту і з посмішкою дає йому. А ось – єхидно посміхається йому у слід коли він у розпачі від знання її зради йде від неї. Йде, щоб сам себе зневажаючи потім повернутися саме до неї. І тоді її нещира посмішка стає ще єхиднішою. А ось картинка наради. У кімнаті вона, її баба, мати і сестра. Вони вирішують його долю. І дають їй зілля привороту для молодого студента. Та сама кімната де ті самі, але значно старші. Знову передача. Тепер це вже куртка. На ній штамп смерті. Для нього. Бо не має він жити. І сам не має піти від неї. Обрид, остогидив, але не ламається. Щось йде не так, бо на мармизях відьом – розгубленість.

Ряд картинок. Розстріл автівки, аварія, ще аварія. Бандити з автоматами під будинком. Серцевий напад і він валяється біля ванної і хрипить, а вона спокійно проходить мимо. Чекає. Ну коли вже ти здохнеш? Ніж у тремтячій руці і пульсуюча вена на іншій. І голос усередині. Ріж.

Смердяча хімією їжа. І морок у голові. І знову шабаш відьом і розпач.

• Я поки не бачу нового нічого.
• Отож нетерпляче яке. Дивись мовчки.

Тепер картинки сплітаються, додаються нові і вони створюють вихор у вихорі. Підступають до нього. І він здригається від правди…..

…. Був собі жіночий рід. Відьомський. Задля його процвітання відьмам потрібно було багато чоловіків. І сексу. Але за це або спалювали, там де вони жили у старій Європі. Або не розуміли там, куди вони з тієї Європи втекли від інквізиції.

Тому для прикриття свого шабашу та розпусти вони й запустили коло. Весь жіночий рід мав первістка – дівчину. Розпуста починалась замолоду та не вгасала до самої старості. А для прикриття – зачаровували якогось собі непоганого світлого чоловіка та залишали поряд з собою. Тільки він мав слугувати мимо своєї волі на ту відьму до кінця своїх днів. І не мав права піти від неї. Тільки через смерть. Бо вкрадене його життя не мало йому повертатись. І допоки є така собі ширма, що ще й годує – гуляла та відьма як і з ким хотіла. Тішила своє темне єство. І сили для роду набирала. І було по колу таких багато поколінь. До неї. Тієї, що вкрала його життя та запустила на короткий шлях до могили.

Але недарма ми тут про кров згадували. Не дала та кров і сила поколінь заснути йому. Ой не дала. І штрикача такого під дих видала – що летів і сам не розумів. Зібрав останні згасаючі сили та поповз від неї, бо йти вже не міг. …

• А тепер відповідь…

… Розірвав він те коло. Бо був першим за багато поколінь, хто зміг піти від відьми. Першим з чоловіків, хто вижив. Не сконав, визнаючи перед смертю всю нікчемність свого існування. А пішов. Мовчки. І вдихнув у груди те, що десятками років не мав права вдихнути – свіже повітря.

Перед ним промайнули постаті, майже всі незнайомі. Він знав лише одного. Її дідуся, що помер кілька років тому з прокльонами своїй дружині на вустах. Всі постаті посміхались і вдячно вклонялися.

• Тепер ти розумієш? Ти звільнив їх. І дав шанс ще живим.
• Вони визволяться?
• Хто його знає. Але ти дав шанс. І розірвав коло. Тепер їх рід загине. Бо випалив ти собою те кубло.
• Чому саме я?
• Інквізитор. Твій пращур. Він не виконав своєї місії. Не знешкодив те кубло кілька сторічь тому. І пав жертвою. Та ти його тільки що бачив. Просто не впізнав. А місію має бути виконано. Ти – його кров і його сила. Треба доводити справу до кінця.
• То я зробив святу справу? Поклав понад два десятки років свого життя заради чийогось спасіння? Воно мені треба було?
• Не тільки чийогось. Свого також. Дихай хлопче. Дихай та живи. Тепер ти вільний. І купи собі дорожчі цигарки… в цьому смороді працювати – ніякого здоров’я не напасешся….

….. – З Вами все гаразд?

Він підскочив над кавою і поглянув на щире обличчя бабусі – Божої кульбабки.

• Так. Дякую. Замислився. Все гаразд. – бурмотів він, затушуючи недопалок, що ледь не обпалив пальці. Ні, най його грець, тепер тільки сигари. Щоб йому….

Він підвівся і легкою ходою пішов у своїх справах. Спина рівно і стрімко піднімала його голову до неба. Бабуся посміхалась услід і зачаровано дивилась на легкі димчаті крила, що розгорталися за його спиною.

• Живи. Дихай. Лети. Ти вільний. – прошамкотіла стара і розтанула у повітрі.