5. Тіні минулого ("Відьмине коло")

***

Вдруге у цьому храмі Відьмак планував опинитися ой як не скоро. Та ж напівтемрява і той же самий пил витанцьовував на сонячних промінчиках. Піп ввічливо вклонився Відьмакові та вказав у напрямку вівтаря. Знайомим маршрутом вони попрямували до потаєних дверей за вівтарем.

Відьмак різко зупинився та затримав погляд на великій свічці, що стояла на поминальному кануні. Найбільша серед усіх, вона притягувала погляд та причаровувала танцем полум’я. Відьмак ошкірився, наче кіт, та рикнув на неї. Свічка вибухнула. Яскравий вибух, краплі крові на образах та стінах. Важелезний канун підкинуло у повітря та віднесло до протилежної стіни, біля якої він радо вибухнув. Шматки граніту розлетілись по церкві.

• Хоч одного разу можливо обійтись без генерального прибирання після тебе? – весело озвався старечий голос.

Відьмак побачив тінь за вівтарем та кивнув.

• І я тебе радий бачити, мішок з кістками. Ще не стало зле від своєї святості? Може підемо увечері та прошвирнемося по дівкам? Тимоха нам підкаже. Ти мені нав’язав блудливого янгола. З ним весело. Не те, що з його братією.

 

• Яка хата такий й тин…

 

• Навіщо кликав? Чи по печеньці?

 

• А й по чайку! Йди сюди блукаюча душенько. Йди до старого.

 

Відьмак з задоволенням обійнявся зі старим Філаретом. Поважав старого та щиро бажав тому здоров’я. Було щось у тому старому…. рідне. Що глибоко проникало у душу та давало таке тепло, яке не може дати жодна емоція, бодай то буде й кохання. разом пройшли до знайомої Відьмакові кімнати. Блідий служка швиденько навантажив стіл печенням та чаєм і миттю розчинився.

Відьмак вхопив печення та захрумкав. Весело дивися на старого. Той оглядав шолома, якого поклав Відьмак між ним та печивом.

• Гарний шолом. Для мотоциклу. Маєш?

 

• Так. Чоппера. Заважкий для міста і найкраща колисочка на трасі.

 

• Гарний. З полум’ям. Чорне та червоне. Земля та кров. Гарний шолом. – старий відсунув шолома та потягнувся за печивом.

 

• Навіщо кликав?

 

• Маю справу. І… прохання. Не можу наказати, але прошу. Допоможи знешкодити одну нехристь.

 

• Чому я? А ваші захвалені інквізитори? Приндяться немов герцоги, а у самих руки по лікті у крові. Як у звичайних катів. Чи треба щось чисто зробити? Без різанини?

 

• Ти розумний. Дуже. Так. Треба гарно зробити і тому я прошу твоєї допомоги. Дам грошей чи ще чогось. Відпускання гріхів тобі не потрібне, я розумію.

 

Відьмак засміявся. Перебував у гарному гуморі після вранішньої сварки з янголом-охоронцем. Той щоразу, як Відьмак висаджувався на свого мотоцикла, бліднув та намовляв не дуріти. Потім картинно, майже втрачаючи свідомість, всаджувався за Відьмаком на заднє сидіння. Відьмак заперечував та шпиняв янгола. Янгол сердився та одповідав Відьмакові, нагадуючи тому сварливу дружину, що за кілька десятків років вже не може вимовити трьох магічних слів про кохання і підміняє їх сварливою турботою.

Це кожного разу додавало Відьмакові гарного настрою. Аж до співів. Янгол звично ображався, а потім, коли спідометр вказував не нижче позначки 90, починав горланити разом з Відьмаком Металліку чи Скорпіонс, розправляючи крила та ловлячи зустрічний вітер.

Старий наче бачив цей спогад разом з Відьмаком і сидів тихо, не порушуючи хвилі настрою. Відьмак глянув на старого.

• Добре. Коли б не ти… Що там?

 

• Мара. Десь у центрі Києва. Вже кілька прихожан на сповіді плакали, що не можуть пройти спокійно по парку Шевченка, що біля Університету. Кожен бачив горе чи біль, які переживав раніше у своєму житті. Є один випадок самогубства.

 

• Самогубство? Хто ж такий слабий на марення виявився?

 

• Інквізитор.

 

Відьмак похолодів. Дуже не хотів почути про одного знайомого Інквізитора погані вісті. Мовчки глянув на старого, не наважуючись запитати.

• А? Ні! З тим посіпакою усе добре. Але по силі наклав на себе руки рівний йому. З найвищих. Я не розумію нічого.

 

• Я візьмуся. Сто тисяч.

 

Старий через силу ковтнув печиво та мовчки дивився на Відьмака.

• Гривень – закінчив Відьмак.

Старого почало відпускати.

• Домовились. Йди, ненажера.

 

• Бензин дорогий. І неякісний. – Відьмак підвівся. – і не пускайте більше оту стару до церкви. Вона ж на смерть живому ставить. Вкотре.

 

• Не можу. Храм Господній відкритий для всіх без винятку. Навіть для таких як ти, коли побажають прийти та полегшити душу. А щодо тієї старої. Вона покається. Пізніше. Той живий збив на смерть її малу онуку. Та прикрився посвідченнями та лапастим таточком. Ото стара й зневірилась.

 

Відьмак хмикнув, згадуючи лють, запаковану у товсту свічку. Забрав шолома та пішов до виходу. Коли виходив повернувся, щоб ще раз поглянути на старого.

Старий сидів мовчки, дивився на стіл і по щоці його котилася сльоза.

***

Четвертий день Відьмак блукав по парку Шевченка. В перший день парк його вразив. Він із задоволенням сидів на ультрамодних стільцях або спостерігав захопливу гру в шахи на суспільних шахових столиках. Пив каву зі старого трамваю та милувався щебетанням студентів у тіньочку. Старі дерева парку пам’ятали стільки, що слухав два дні. Парк навіював дивний настрій. Меланхолія йшла поряд з приливом сил та жагою щось творити. Хотілося малювати пейзажі і разом з тим  сидіти на лавочці та підставляти своє обличчя подиху вітру. Той хазяйновито снував між деревами та перевертав спустілі паперові стаканчики від кави, змушуючи їх господарів з бурмотінням ганятися за шматком паперу по острівцям бруківки посеред зелені.

А от на четвертий день Відьмакові оце полювання почало набридати. Він навіть поколупався вже у носі у бабці, що металевим докором сиділа навпроти виходу з парку та, мабуть, мала зображати чистилище відвідувачів парку. Бо гонорово зиркала на кожного, хто заходів, змушуючи його винуватити себе у своїх давніх гріхах. Розваги парку та затишні види набридли Відьмакові гірше гіркої редьки. Мав щось робити, та не знав що.

Перша хвиля відчаю скрутила його вже коли він майже потемки визбирався до свого байку. Він задихнувся болем, що витікав з глибини грудей та охоплював усе тіло. Потім він побачив дівчисько, років вісімнадцяти. Вона стояла біля кущів та дивилась на нього своїми величезними зеленими очима. Вдягнена була наче гот. Чорне вбрання, з якого було незрозуміло чи то плаття, чи отакі собі штани з кофтинкою. Чорний лак на руках. Намащені чорним брови та губи під темною помадою. Чорне волосся. Тільки очі були живі на цій чорній плямі. І вперто дивились на Відьмака.

Надто живі очі. В них було саме життя. Основа світу і… ще щось. Відьмак не розумів що, проте щось неправильне. Те, що суперечить отій чорнильній плямі, що поглинула тіло малої та робила її непомітною, єднала з підступаючою темрявою, яку не могли розігнати повністю ліхтарі парку.

Трохи попустило. Він зміг вдихнути повітря. Ковток суміші азоту з киснем освіжив легені, увійшов у кров та швидко рушив до мозку. Активував захист.

Відьмак швидко озирнувся. Вони обидва стояли у глухому кутку парку. Життя та яскраве світло вирували за кілька десятків метрів. Нікого не було поряд. То добре. Відьмакові все менше подобалась думка про знищення мари. Він не чіпав дітей. Та дав слово старому. Мав зупинити мару допоки вона не уколошкала ще когось. Хоча, по правді мовити, за збитого інквізитора хотілося видати малій медаль.

Вона, мабуть, відчула думки Відьмака бо сумно посміхнулась. Потім знову подивилась своїми очима на нього.

Відьмака вдавило та розплющило. Саме так можливо описати той стан, у якому він зараз перебував. Бо перед ним стояла Анжеліка. Красуня з заходу країни. Тендітна краля, що марно намагалась приховати те, що дехто намагався виставити на публіку. Сексуальність. Він кохав Анжеліку. Колись. Стало так, що не пройшов кордонів божих служб та янголів. Не дали вони дійти до неї. Та ось вона. Така мила. Кохана. Посміхається сумно і ніби прощається з ним. Але він не хоче! Він не відпустить її знову! Притисне до грудей і вирве своє серце заради неї… Анжеліка танула у повітрі і разом з нею зникав той біль, що жив у ньому останні десять років. Вона махнула рукою і щезла.

Знесилений Відьмак впав на коліно. Важко дихав. Свого часу один знайомий незнайомий інквізитор позбавив його від смутку за нещасливим коханням. Проте, як виявилось, не зовсім. Надто сильне почуття було до неї, щоб так легко вирвати його з себе та викинути на смітник історії. Відьмак поглянув на дівчисько. Та мовчки стояла і дивилась на нього. У очах дівчиська був сум та жаль.

Він знову задихнувся. Тепер, уже як малий, стояв біля маленького рудого пухнастика. Це був самий кращий товариш у житті. Його хом’ячок. Тваринку розчавив сусідський хлопчак. Він більше ніколи не спілкувався з тим хлопцем. Не міг вибачити. Дитяче горе, смішне для зачерствілого дорослого серця, але чисте та сильне вдавило його. Скрутило скроні. Відступило та виплюнуло з виру болю на бруківку парку.

Тепер він стояв на березі Дніпра та важко дихав. А на піску лежало тіло старого рибалки, човен якого перекинуло хвилею, а він не встиг…

Потім дивився у вічі жінки. Вона гойдалась на дитячій гойдалці та дивилась крізь нього. Сухі, без сліз очі. Він стояв з ліками для всіх дітей відділення, які купив на останні гроші, і розумів, що її трирічному сину вони вже не потрібні…

Він вив від болю зради. Він ніколи не зможе назвати її коханою. Сама згадка про неї душила та вбивала його, випалювала його єство. Саме після цього він, ще мертвий душею, вперше використав чорний дар. Вона стояла перед ним, завдаючи нестерпний біль одним своїм виглядом. Потім, як завжди байдуже відвернулася, бо ніколи не кохала, та розтанула разом з болем…

Спогади проходили крізь нього. Спогади, від яких не хотілося жити, які мріяв забути або ніколи й не знати. Він й не здогадувався скільки болю мала до цього часу його душа. Серце калатало. Піт вкрив чоло. Але Відьмак не бив. Не відповідав на погляд дівчиська.

Янгол Тимофій, вірний охоронець, стояв поряд та не втручався. Тільки сумно проводжав поглядом його спогади. Потім поглянув на Відьмака. Відьмак ледь кивнув та через силу підвівся. Повернувся до дівчиська.

• Ти не мара.

 

• А ти сильний. – дзвінкий мелодійний голос був дуже красивий. – Кажуть, сила більшає від випробувань, які ти витримуєш. Ти дуже сильний.

 

• Ти – тямовик. Але як? Як це стало, дитино?

 

• Я тобі не дитина! – гнівно блимнуло обличчя малої.

 

Та за секунду гнів пройшов. Вона зацікавлено дивилась на Відьмака. У очах бриніли сльози.

Хлопнуло. З повітря з’явилось щонайменше з десяток служок божих. Серед них, Відьмак недобре поглянув на обридлу пику, янгол Варфоломій. Саме він зі своїми не пустив Відьмака до коханої. Десять років Відьмак мріяв обірвати старі посірілі крила янгола та вставити їх тому до дупи. Бажано – плазом. І от вона мрія. Є шанси.

• Відійди, Відьмаче. Ти свою справу зробив. Мару має бути ліквідовано.

 

• Ні.

 

• Не лізь. Тобі замало? Можемо накидати ще.

 

• Ні. Ви не зачепите її.

 

Відьмак став між дівчиною та служками. Розвів руки у сторони. З рук на землю просочилися темні та світлі джгути енергії, сплелися у канати. Готувався до бою. Шансів, як і того разу, не мав. Та не міг віддати дівчину оцим. Дівчина злякано зойкнула та присіла. Закрила руками голову. Відьмак зле поглянув на служок.

• Ви її не зачепите. – повторив для слабо розвинених.

Заблимали у повітрі вогняні канати служок. У повітрі вирував запах бою. Варфоломій швидко, як і того разу, атакував Відьмака.

Між Відьмаком  та Варфоломієм постав янгол Тимофій. Розкрив крила та загородив Відьмака від служок. Вогняні пута вдарили янгола щосили. Та вистояв.

• Проти своїх? Приблудо!

Десяток пут вдарили та обвили Тимофія. Він заточився та скривив рота від болю. Але не захищався і не нападав. Просто вперто стояв між Відьмаком та божими служками. Відьмак рикнув та схопив Тимофія ззаду. Перекинув за себе. До малої.

• Її захищай. Прошу.

Тимофій поглянув на Відьмака, та ослухатися не наважився. Накрив крилами перелякане дівчисько.

Відьмак кивнув та кинувся на служок. На меті мав одне. Вирвати крила Варфоломію. Загупало. Він зціпив зуби та трощив захист служок. Вони не очікували такого спротиву і трохи розгублено атакували.

Відьмак вибив одного. Ось інший розчинився у повітрі. Третьому обпалило крила і він з виєм щезнув. Четвертого та п’ятого сам не зчувся як сповив з старим дубом своїми джгутами.

Решта янголів не наважувалась нападати. Задкувала, але не відступала. Варфоломій був спереду. Спереду тих, хто вирішив позадкувати. Як на Відьмака, то він дуже поспішав від зустрічі з вдячним за стару пригоду товаришем. Відьмак підскочив та впав зверху на рештки служок. Хруст кісток довів Відьмакові, що крила янголів легко поламати. Щезло ще четверо.

Відьмак та Варфоломій залишились сам на сам. Відьмак ошкірився і недобре примірявся до крил старого янгола. Варфоломій збліднув, проте вперто намотував на руку вогняного джгута.

• Зупиніться! Зупинись, Відьмаче. Стійте!

Перед ними стояв старий Філарет. Його помічник підтримував старого і було видно, що старому дуже важко стояти. Старий важко дихав.

• Ти тут як трапився, старий?

 

• Стій, Відьмаче. Я виплачу тобі винагороду. Ти виконав завдання.

 

• Я винагороду вставлю туди ж Варфоломію, куди запакую йому його крила.

 

Варфоломій збліднув ще більше. Було очевидно, що віра Варфоломія в свої сили та непереможність, з запакованими валізами відлетіла до країв звідки немає екстрадиції. З надією глянув на старого.

• Вільний, Варфоломію.

Старий янгол розчинився у повітрі. Відьмак невдоволено рикнув.

• Дякую, Відьмаче. Чому ти захистив її цікаво знати?

 

• Вона не мара.  Вона – тямовик. Вона витягує спогади. Ті що ранять людину. І змушує ті спогади зникати. Залишаються лиш пусті картинки пам’яті. Вона не лиха. Вона лікує душі. Просто совість інквізитора не витримала. А так… за що її вбивати?

 

• Дякую ще й за правильну відповідь.  Я теж не одразу здогадався. Я можу підійти?

 

Відьмак кивнув і Тимофій розправив крила. Старий привітно посміхнувся янголу та пошкандибав до дівчини. Та перелякано дивилась на старого.

• Не бійся, дитино. Я не скривджу. Маєш сильного захисника. – поглянув на янгола Тимофія – Двох. Ходімо зі мною? Я допоможу тобі приборкати твій дар та використовувати його навчу. Йдеш?

Дівчина кивнула. Заспокоєний Відьмак швидко пішов до свого байку…

***

Біля воріт храму було людно. Люд сунув до служби. Відчайдушно хрестився та пірнав у черево храму. Молитися.

Стара бабця шкутильгала до церкви. У руках несла величезну свічку. Червоні від постійних сліз очі дивились під ноги. Отож не відразу побачила перед собою Відьмака. Зупинилась та поглянула на здорованя, що заступив їй шлях до церкви. Мовчки вдивлялась у обличчя, сірі очі, міцну статуру. Потім на обличчі бабці промайнув здогад. Знову поглянула у вічі Відьмакові. Вже з надією.

• Ти по мене, Смерть? Забереш до моєї онученьки? До її матері і моєї кровиночки донечки? Ти ж знаєш, Смерть, що вона не витримала горя. Ти ж брала її коли вона висіла у петлі під стелею. А у храмі її не відспівали, знаєш? Вони не відспівують самогубців. Я не хочу тут бути. Тут немає правди. І Бога. Тут є синочки депутатів..

Останнє виплюнула словами.

• Я не смерть, нене. Не для тебе. – Відьмак хижо посміхнувся.

Взяв стару під руку та м’яко вийняв у неї з рук свічку. Викинув. Потім повів бабцю туди, звідки вона прийшла.

• Ходімо, нене. Маємо справу. Важливу. Познайомимось з отим опудалом, що скривдило твій рід.

Очі Відьмака недобре блиснули. Позаду хмикнуло. Та стара не зважала. Вона посміхнулась. І хоч зморшки красиво виклали візерунок коло її очей, у янгола Тимофія наїжачило крила від тієї посмішки.

***