4. Втрачена обручка ("Відьмине коло")

Двері легко прочинились і він опинився у напівтемному храмі. Зі стін на нього з болем у очах дивились святі образи, ледь підсвічені мерехтінням жертовних свічок. Сонячне світло, що залишилось на дворі та не пішло з ним до цього святого місця, з цікавістю заглядало у вітражі вікон. Але втрачало свою силу по дорозі до нього, розсіювалося, підсвічуючи пил у повітрі. Від цього здавалося, що дихаєш брудом.

Він не любив церков і зайти до якого храму чи церкви його могла змусити лише сильна потреба. Така як зараз.

У кутку тихо зойкнули. Почулося тупотіння ніг у напрямку вівтаря. Трохи мутило. Але терпіти міг.

З-за вівтаря вискочило двоє служок. Один з них виставив перед собою Біблію.  Позаду хмикнуло.

Відьмак завив, обкрутився навколо себе, підхопивши важкого канделябра, жбурнув ту залізяку зі свічками у напрямку хмику. Канделябр важко гепнув у стінку, зірвав кілька ікон та сипонув іскрами від салюту зі свічок. У залі покотився стінами дзвінкий регіт.

• Все розважаєшся, Тимофію? – спокійний старечий голос швидко змусив регіт замовкнути.

З бокових дверей, що  були непомітні для погляду відвідувачів, вийшов старий у ризі. Обличчя старого, висохле від часу, когось нагадувало Відьмакові. Але у храмі було занадто темно, що упевнено стверджувати, що сам Філарет наразі розмовляє з ним.

• Ми тебе чекали, темний.

 

• Я за вас усіх дуже щасливий. 

 

• Ти нечема. Хоча, що можна хотіти від нечисті.

 

• Ага. І від святош. Особливо дарунки.

 

• А чим тобі поганий подарунок інквізитора? Маєш захист від Бога.

 

• Я не просив. І гиготуна теж.

 

Відьмак різко простягнув ліву руку до старого. На руці виблискував перстень у формі черепа ворона. Промінчики сонця захопилися перстнем та затанцювали на його поверхні. Перстня отримав після важкого бою з відьмами, коли отримав неочікувану допомогу від одного з найлютіших до нечисті карателів. Гарно вони билися разом тоді. І душу Інквізитор залікував, наскільки можливо. Відьмак згадував минуле кохання все рідше і рідше. І спогади приходили теплі, лагідно терлися об його шорстке серце та змушували його теплішати.

• Зніми.- майже благально промовив Відьмак. – Сам не можу. І оту паскуду забери. Ухихотівся вже на вухо.

Старий пошкутильгав у напрямку Відьмака. По закутках храму Відьмак відмітив рухи. То набігли служителі, настоятелі та служки. Але наближатися до Відьмака не ризикували. Хвилювання за старого було марне. Відьмак прийшов за допомогою, а не заради темних мотивів. Тому накидатися на раритетного діда не планував.

Старий провів правицею над перстнем. Той спалахнув білим світлом. Мигнув червоним. Та згас.

• Не можу, Відьмаче. То тобі від нього – тицьнув пальцем угору у значущому жесті.

 

• Отакої. Тільки не кажи, що особисто його бачив.

 

• Ні. Проте це тобі для сили та захисту. Користуйся.

 

• А оте дурко за правим плечем? Тимофій? Каже що мій новий… янгол-охоронець. Йде у комплекті з перстнем. Ніяк розукомплектувати не можна? Набрид гірше гіркої редьки. Мене сіпає вже від його хихотіння.

 

• Тимофію, як і тобі, не завадило б мати трохи чемності та крихітку вихованості. Але це також неможливо. Як і те, щоб він тебе полишив. Янгол не йде у комплекті. Він дається тобі особисто. І захищає тебе від усіляких негараздів.

 

Тепер хмикнув Відьмак. Як негаразд може захистити від негараздів не розумів. Старий махнув рукою та пошкандибав до бічних дверей. Відьмак рушив слідом, відмічаючи, що у храмі вже немає тої напруженості, яка відчувалась з перших його кроків у ньому.

Вони увійшли до невеличкої келії, оздобленої, на думку Відьмака, без вишуканого смаку. Не любив золото та позолоту. Дорогоцінна жага до рідкого металу – один з інструментів темної сили. Знав про те, вмів користуватися. Але не хворів на жадібність. Скоріше – зневажав той метал. Тому наявність золота у елементах декору взагалі вважав поганим смаком. А золота у келії було на річний бюджет країни.

Старий зручно розмістився у шкіряному кріслі біля різьбленого дубового столу та привітно кивнув Відьмакові на вільне крісло навпроти. Відьмак плюхнувся у крісло та відкинувся для зручності.

Служка заніс тацю з печивом та чаєм. Поставив на стіл та поклав перед Відьмаком серветку з мокрими краями. Відьмак рикнув на служку і блідий малий кулею вилетів з келії. Підняв серветку та кинув на підлогу.

Старий мовчки дивився виставу, яку влаштував Відьмак і не втручався. Лише прослідкував за неспішним падінням серветки і посміхнувся.

• Діти… Вважають, що свячена вода знешкодить нечисть.

 

• Чухатися буду. – буркнув Відьмак.

 

• Чесатися. –поправив старий.

 

• Чухатися. – вперто наголосив Відьмак.

 

• Перейдемо до справи. Церкві треба твоя допомога…

 

• Стоп. Стоп. Стоп. Як допомога? Ви подуріли? Я прийшов віддати…. Подаруночок вашого цепного собацюри. Не потребую. І хочу піти звідси. І так макітра тріщить від ваших смердючок та свічок.

 

• А чому саме сюди?

 

• Бо так відчуваю.

 

• Бо я покликав.

 

• Те що ти Філарет, не наділяє тебе силами. Ти не можеш покликати. Кликати можуть лише темні сили.

 

• Невже? То просто у твоїй чорній душі немає місця світлому… Хоча я помиляюся. Світла там набагато більше, ніж можливо було сподіватися. Може тому й почув та відізвався. Мені треба допомога.

 

• Не буду. Забирай перстня та я почухав звідси.

 

Старий смачно сьорбнув чаю, потягнувся за печивом. Відьмак підлетів у повітрі, шваркнув рукою по тарілці і та у карколомному кульбіті вистрелила печивом по стінам.  Старий знову посміхнувся та сьорбнув з чашки.

• До мене прийшла жінка.

 

• Я радий за твоє інтимне життя. Ти мене чув? Забирай бридоту, бо рознесу храм на друзки!

 

• Так от. Там усе дуже погано. Приворот на сина. Чорний. Дуже чорний. Мені не подужати.

 

Що й могло зацікавити Відьмака, так це сповідь про немічність світлих служок перед темними. Тому він знову умостився у крісло, схопив шматок печення, що лежав на столі та захрумкав ним. Старий вдоволено кивнув та подзвонив у дзвіночок.

Знайомий Відьмакові служка увірвався до келії, наче чекав під дверима, та з побоюванням зиркаючи на Відьмака,  швидко прибрав погром. Потім заніс нову таріль з печивом. Старий таки захопив печиво. Таріль посунув до Відьмака.

• Смачне. Їж. Так от. Про що я? А! Прийшла жіночка. Має одного сина. Років під двадцять. Так от, закохався син у дівулю. Нічого особливого. Звичайне життя. Та не зовсім. Був розпис у РАГСі. Але дівуля та її рідні вчинили так, щоб мати до сина на розпис не потрапила. Потім у церкві син втратив свідомість під вінчанням…

 

• То піп ваш мав зупинити служіння.

 

• А от не зупинив. Не всі… попи… праведні. Той довів вінчання до кінця і чим…

 

• ..закріпив приворот.

 

• Так. Закріпив. І обручками обміняв. А потім зникла обручка. Була собі була. Та й зникла.

 

• Володар перстнів. Сага про Смеагола.

 

• Отой Смеагол зараз ти з твоїм перстнем! – спалахнув старий. Таки Відьмакові вдалося вибити його з дзену. Глипнув на вдоволеного Відьмака. Посміхнувся. – Ти ще не знаєш, дитино, який дар тобі зроблено. Отим перстнем.

 

• Янгол придурок?

 

• Ні. Побачиш свого часу. Все побачиш….. Так от. Жив той син зі своєю дружиною майже десять років. На привороті. Без тями за нею бігав та побивався кожного разу, коли вона настрою не мала. А то частенько траплялося. Бо гулятися з іншими чоловіками заважав..

 

Відьмак розреготався. Потім посерйознішав.

• Коли син помер?

 

• Не помер.

 

• На привороті довго не живуть. Помирають або спиваються. Або у дурку.

 

• Не помер, не спився. У дурку не потрапив, хоча від того життя, що йому зробили мав потрапити.

 

• Не розумію. То основа привороту.

 

• Розумієш. Кілька років по весіллю прийшла до мене, молодшого але такого ж дурня, як і зараз, його мати. За своїми питаннями та з молитвами прийшла. А я побачив.

 

Відьмак зацікавлено глянув на діда. Побачити прокляття чи приворот може не кожен піп. А цей нічим темним помічений не був. Відьмака аж трохи мутило від його чистоти. Хоч ікону з діда пиши. Старий, мабуть, прочитав думки темного бо знову посміхнувся та продовжив.

• Не вмер малий тому що я дав згоду церкви на розлучення. За нашими канонами. І службу справив. Але не до кінця. Не зміг. Дуже сильні темні виявились. Я кілька разів втрачав свідомість. Я… - старий запнувся – я був сильним інквізитором. Сильнішим за того, хто врятував тебе. І я не зміг.

 

• Родова відьма?

 

• Так. Наслідна, або як ти називаєш родова відьма. Ба, навіть не відьма. Відьми. Чотири з одного роду. На одного малого.

 

• Дуже він їм був потрібен. Раз такою артилерією по горобцю.

 

• Та не горобець. Ой не горобець… Побачиш сам коли познайомишся. Там сила. Твоя.

 

• Моя? Відьмак?

 

• З роду. Але не в силі.

 

• Відьмак не може бути не в силі. Просто може не вміти користуватися.

 

• Так. Але… Побачиш сам. Так от…

 

• А де поділася обручка?

 

• Гарне питання. Ти мені подобаєшся, темний. Дуже шкода, що ти темний. Таких нам у інквізиції не вистачає.

 

• Так де?

 

• Жили вони в її батьків. Увечері зняв та поклав поряд з ліжком у колишній опочивальні тещі та тестя. А вранці не знайшов.

 

Відьмак фиркнув.

• То значить десь у мамзелі.

 

• Так. І саме на цю обручку було додано основне закляття.

 

• На Вєрочку…

 

• Що?.. А… так… Щоб гарантовано. Мабуть, щось відчули у ньому. Що не зовсім по зубах. Ото й додали. Саме з-за того я і не зміг. Бо дуже вже накрутили.

 

Відьмак замислено поглянув на старого. Що ж то за сила така, що святоша рівня не нижче Філарету розписується у безсиллі? Кодексу честі у темних не було. Та йому не подобалась думка, що він вже вдруге зіткнеться зі своїми. Але старий так відкрито та по-доброму дивився на нього, що забракло сили відправити старого у далекий ліс.

• А тобі що з того, старий? Наскільки я зрозумів темні налетіли на темного. Свої чубляться, чужі не лізуть. Ти тут до чого?

Відверто тягнув час, зволікаючи з рішенням. Йому подобався старий. Але не подобалось прохання. Хотів мати час на роздуми. Старий розвіяв його тактику так само, як змусив янгола замовкнути.

• Я щоб його урятувати силою своєю пожертвував. Поділився з ним.

 

• Світлий темному?

 

• Немає світлих чи темних. Є люди. Вони і світлі і темні. Вони унікальні. Кожен по своєму. У кому більше світлого. У кому темного. Але вони усі заслуговують на прощення Боже та захист.

 

• Прямо Божа кульбабка. Але я візьмуся. Я зроблю. Звільню малого та верну тобі твою силу. Велика жертва заради темного. Велика. Я оцінив.

 

Старий знову посміхнувся і поглянув за спину Відьмакові.

• Тимофій, поскаржуся кому треба, якщо знову будеш діставати свого підзахисного. Зрозуміло?

 

• Так, Сильніший.

Відьмак стрельнув бровами догори. Сильнішими називали святих при житті. Хто ж цей дідугайло?

• Одне прохання. Церквою прогуляюся?

Старий посміхнувся знову.

• Прогуляйся. Храму то на користь піде.

Відьмак легко підвівся та пішов до дверей. Біля дверей озирнувся та поглянув ще раз на старого. Знав, що дні того полічені, бо завжди відчував смерть на порозі. Йому ще більше стало шкода старого. Одвернувся та вийшов до зали.

Підійшов до канделябрів, що тримали жертовні людські свічки. Легко збив одну. Потім ще одну. Отак прогулювався залою, збиваючи деінде свічки під гикання священників. Але ті мовчали, бо знали, збиває свічки, сповнені магією. Темною. Привороти, відвороти, прокляття, порчі. Все те налипало на чистих свічках темними плямами, які бачив лише він. Легко збивав магію з канделябрів, повертаючи її тим, хто її тут облишив. Розважався…

 

…. «Малий» на привороті мав кілограмів сто двадцять ваги і зріст майже два метри. Всі кілограми зручно розташувалися тілом і не справляли враження зайвих. Рідкий дар для людини, що страждає на зайву вагу. Живі очі. Надто живі для людини на привороті. Все інше – класичний пшик мертвого життя.

Відьмак вже майже півгодини розмовляв з балакучим Романом. Саме так звали «малого». Язик того, мабуть, був народжений на спеціальних шарнірах. Такі люди дуже легко сходяться у компаніях, проте аж ніяк не втримуються довго у статусі довірених друзів. Хто ж це винесе? Вуха Відьмака почали набухати від кількості інформації та швидкості її подання. Нетерпляче стенув руку. Роман заткнувся.

По всьому виходило, що кохає він нестямно свою дружину і вона найкраща у світі. І він щасливий тому. Але невдаха і марнотрат. Деспот та тиран, що не дає їй бідненькій свободи. І взути їй нічого…

Про себе Роман говорив лише у негативних інтонаціях людини, обтяженою виною.

Відьмак не слухав оті побрехеньки. Бачив своїми очима тони енергії, що переливались у тілі Романа. Бачив вдачу, чисту та світлу. Вдачу вийти сухим з будь-якої води. Розум. Щирість. Трохи зарозумілості та егоїзму. Але не страшних. І бачив темну пляму на спині Романа. І кайдани на ногах. І темного джгута на поясі. Щоб не хотів нічого.

Довго дивився. Потім знову підняв руку та зупинив потік. Мовчки підвівся та пішов під ошелешений погляд Романа.

Приготування не зайняли багато часу. Час для темних взагалі – поняття відносне. Але поспішав. Дуже хотів встигнути повернути силу старому. Чимось він його зачепив. Торкнувся таємних струн його темної сутності.

Вже вечоріло. Після другої години мала розпочатися вистава. Не хотів проґавити.

Випив настойку трав та провалився у глибокий сон. Підсвідомо потягнувся до Романа. Знайшов того. Побачив як він засинає і його огортає темне простирадло прокляття. Потягнув на себе простирадло та почав рвати на шматки.

Шматки підлітали догори та розчинялися у повітрі. Але знав, що тим не приманить відьом. Тому схопив кайдани на ногах та розірвав їх. Кайдани розтанули у повітрі, як до того розтануло простирадло. Світла енергія, звільнена Відьмаком від кайданів, почала захоплювати тіло.

Настала черга спини. Провозився понад годину. Але коли закінчив – спина була наче після бані. Чиста та рожева.

Найбільше часу та сил забрали джгути на поясі. Проте й вони розчинились. Тіло Романа було свіже та чисте. Мабуть таким ніколи раніше не було. Відьмак так захопився роботою, що ледь не проґавив першого удару.

Сіпнувся убік. Проте перстень мигнув білим і Відьмак опинився у білому сяйві. Глухо клацнули зуби і важелезна зміюка відскочила від світла.

Глипнула на Відьмака голубими очима. Повернулася у бік Романа, що спав, та кинулася на нього. Відьмак стрибнув на зміюку, розуміючи, що запізно. Не чекав такого повороту. Думав, битиметься з ним змія. Та змія не долетіла до тіла Романа. З повітря виникла фігура його матері. Якраз між ними. І зміюка впилася зубами у груди матері. Хлинула кров.

Відьмак вилаявся та вдарив силою по змії. Скручений світлий з темним джгут розірвав змію навпіл. Та випустила з зубів тіло матері і повалилася на землю. Відьмак підскочив до матері. Та незряче дивилася крізь нього. Але стояла між ним та Романом, не підпускаючи до сина. відьмак побачив старі та нові шрами на тілі матері і зрозумів, що не вперше вона боронить сина. Знову вилаявся. Повернувся до змії.

Змія розчинялась у повітрі на темну хмарину. З темної хмарини матеріалізувалася стара шкапа. Років за вісімдесят. Далі з хмарини вийшли старша та молодша. Останньою розвіяла собою хмарину молодиця, в якій Відьмак відчув дружину Романа.

Всі чотири відьми мали однакову хіть у очах та неприкриту жагу до чоловічого тіла. Відьмака перекривило від огиди, коли він поглянув на них.

Відьми є різні. Є сильні або слабкі. Розумні та й не дуже. А є… нікчемні… Саме такі й стояли перед ним. Він не розумів їх темної природи. Страшна сила, скріплена поколіннями темних билася та пульсувала у кожній з них. Проте вона була чужорідна їм. Наче маленька дівчинка, вдаючи з себе дорослу, вдягає мамину сукню та туфлі і витрачає на свою красу усю мамину косметику. Нічого крім сміху така пані не викликає. От і тут.

Відьмак давно так не реготав. Вони були жалюгідні. Він очікував бій. А побачив ляльок. Реготав від всієї темної душі. І ледь не дореготався.

Бо сильний хижак у бою то одне. А гієна – зовсім інше. Слаба та потворна гієна завжди обирає підлу тактику. У повітрі засяяли білі крила та на одну з відьом з неба впав янгол-охоронець. Тимофій вирвав з рук відьми криві ржаві голки та смачно заліпив їй по пиці.

До кульбіту відьми Відьмакові було все одно. Він намагався витягнути з грудей голку, яку кинула мала. Стара шкапа, найстарша з чотирьох, підняла руки та жбурнула у Відьмака силою. Та сила, немов під супротивом, посунула на Відьмака. Приклало добре. У вухах стояв дзвін, наче рвонула поряд граната.

Відьмак розвів руками крила Тимофія, що ніжно огортали його і поглянув у вічі янголу. У чистих очах стояв біль. Спина янгола, що собою прикрив Відьмака, була геть попечена.

Відьмак оскаженів. Вирвався з рук Тимофія та розпочав атаку. Як у фехтуванні. Навіть коли у твого супротивника дубина, шанс на перемогу має техніка та шпага. Він полосував нещадно їх усіх. Лють додавала сил.

Остання з четвірки розтанула у повітрі. Він повернувся до янгола, що стояв на колінах та дмухав на кінчики обгорілих крил.

• Ти в порядку?

 

• Так. Не вперше. – посміхнувся Тимофій. – Не повернуться?

 

• Ні. Випік їх звідси. А у реальному світі вони є. Проте вже цьому хлопцеві шкоди завдати не зможуть. Піде він від тієї кралі. І все в нього буде добре.

 

• А ті?

 

• Ті? Повиздихають, як мав померти на привороті молодик. От тільки що мав на увазі старий, коли казав, що сам побачу?

 

Відьмак підійшов до Романа. Той спав спокійно. Поглянув уважно. Потім недовірливо поглянув ще раз. Недовірливо хмикнув. Янгол з цікавістю зависнув над Відьмаком.

• Що там?

 

• А ти глянь.

 

• Невже?

 

• Так. От старий. От лис….

… Обручку Відьмак відчув одразу, як прокинувся. Тепер її було чутно. Вмурована у стіну будинку, в якому жив Роман з сім’єю, вона слугувала якорем для своєї жертви.

Зовсім небагато часу знадобилось, щоб видовбати її...

Храм зустрів Відьмака непривітно. Священники хмуро поглядали на крокуючого чужинця, намагаючись прикрити канделябри собою. Двері келії прочинились і старий прошкандибав до вівтаря. Обперся рукою, бо стояти рівно не мав сил.

Відьмак підійшов майже впритул. Кинув обручку на вівтар. Старий посміхався.

• Роман Творець?

 

• Так. Все, до чого він доторкнеться, буде вдосконалюватися. Він може творити, лікувати душі. Всі починання у нього – вдалі. Це рідкий дар. Світлий.

 

• У темного?

 

• Немає темних або світлих. Є люди. Прості люди. Саме тому знадобилася сила усієї зграї. Вполювати Творця – це виграти у лотерею.

 

• Твоя сила вже повернулася?

 

• Так. але вона не моя і мені вже не потрібна. Вона твоя, Інквізиторе. Твоя.

 

• Відьмак-Інквізитор? Ти сповна розуму, старий? Та і в пеклі і на небі з цього жарти віків двадцять затихати не будуть. Мені те не потрібно. Я не приймаю твій дар. Він може продовжити твої роки. Живи, дідугайло, ми ще побачимось з тобою. Хоч буде з ким поспілкуватися у цьому гниднику.

 

Відьмак повернувся, зробив кілька кроків. Зупинився. Клацнув пальцями і з канделябра злетіла на землю свічка. Розтіклася гарячим воском у якому плавала пляма наговору на смерть. Над Відьмаком хмикнуло.

• Пішли вже… Тимохо.. я тобі один пивбар покажу…