3. Допомога ("Відьмине коло")

Відьмак помітив за собою хвоста ще зранку. Після сутички у пітьмі з янголами служби Божої на Волинщині Відьмак придбав кілька шрамів, вічно підібгані губи, бридкий характер і небачену уважність.

Скоріш за все, ним рухали жага помсти служкам чим якісь опасання. Бо мріяв зустріти кого з них десь у темному провулку. Розумів, що проти служок шанси темного невеликі. Проте, мрія така була. Ба, навіть не мрія – ціль.

Молодик дуже намагався залишитись непоміченим. Саме тому його й помітили.

Відьмак дав коло містом, щоб упевнитись. Коли підозри переродились у упевненість – вирішив діяти.

Зайшовши до кафе на Подолі попрямував до туалету. Тамтешню географію знав добре, бо не перший раз тут бував. Став за невеличкою імітацією стінки. Кілька секунд і двері чоловічої вбиральні прочинились. Силует виник очікувано, то й напад був прорахований. Відьмак кинувся на силует.

Обпекло вогнем і він відлетів до стінки. Від потрощеної плитки на стінці полетіли друзки. Отой хтось гарно його приклав.

Коли у очах перестали кружляти бісики і трохи розвиднилось Відьмак таки побачив свого ворога.

Ним виявився високий трохи у тілі чоловік років під сорок. Широченні плечі свідчили про немалу силу. Проте кинуло його на стінку зовсім не те. На зігнутій руці незнайомця виблискував небесним вогнем перстень у формі воронячого черепа.

Відьмак зціпив зуби. Інквізиція. Зібрав силу та вклав її у різкий замах рукою. Інквізитора викинуло з вбиральні. Відьмак кинувся до зали. У залі було тихо. Закляклі постаті відвідувачів та офіціантів свідчили про те, що короткий двобій відбувся у міжчасовому вимірі.

Інквізитора ніде не було видно. Зупинений ненадовго час набирав обертів і постаті людей почали рухатись. Розлючений Відьмак вилетів з кафе, щоб встигнути впіймати святошу. Налетів на ранішнього молодика, що саме заходив до кафе. Миттєво учепив того за бари та потягнув за собою на вулицю.

Поділ жив своїм повноцінним життям старої частини міста. Людей на вулиці було багатенько. Хоча ще не був час пік – біля станції метро та площі Сковороди завжди було достатньо люду. Коли й був той інквізитор, то тепер його так швидко не знайдеш.

 Відьмак повернув оскаженіле лице до молодика. Той ще більше збліднув та тихо ікнув.

• Чого треба?

Молодик відкрив рота. Закрив. Знову відкрив. Відьмакові почала набридати риб’яча мова молодика і він вирішив трохи придушити. І тільки тоді помітив, що руку, яка тримала за комір куртки, вже трохи звело судомою від напруги. Попустив.

Молодик хапнув повітря. Вдруге.

• До…. Допоможи.

• Грошей не дам.

• Ннне.. не гроші. Бабця на тебе вказала…. Допоможи, будь ласка..

Після будь ласка Відьмак згадав, що колись, до бійні на Волинщині, був навіть трохи чемний та гарно вихований. Він чемно відпустив комір і молодик шарпнувся до стінки. На них почали звертати увагу. Скоріше заради інтересу та цікавості, чим задля того, щоб втрутитись та допомогти слабшому. Може заради гарного відео для Ютубу.

• То тебе інквізиція шукала?
• … інквізиція?.... – а Відьмак вважав, що більше збліднути молодик вже не міг…  Значить то по нього, а не до цього хлопака.

Відьмак швидко озирнувся, але не побачив нічого підозрілого. Що ж хотів інквізитор? Може просто прямував до вбиральні?

• Допоможи. Будь ласка. – торочив молодик.

• Що треба?

• Маю для тебе роботу… Замовляю послугу темних сил!

• Ти чого начитався? Хобіта?

• Бабця казала… - Відьмак швидко поклав руку на чоло молодика. Той здригнувся від страху. Але Відьмакові не те було треба.

Побачив стареньку, що була прикута до ліжка і тримала у руках такі ж старезні як вона карти для ворожби. Водяні очі старої зустрілись з вовчими очима Відьмака. Вона впізнала, кивнула і, на знак мирних намірів, поклала стару колоду на стілець, що стояв біля ліжка. Відьмак не відчував від неї загрози й без того, але, приймаючи її жест, кивнув. Відпустив молодика. Той ще більше розтікся по стінці.

• Ну то ходімо. Кави поп’ємо. Розкажеш, що там у тебе і навіщо тобі я.

Кава у кафе була як і зазвичай – не в міру кріпка і гірчила пересмаженими зернами.

Автобіографія молодика була така ж. Озивався він на ім’я Сергій. Дуже рідке чоловіче ім’я. рідше цього імені нічого не було. Відьмак був щиро переконаний, що коли він плюне у натовп, то попаде саме у Сергія. Звичайне ім’я, звичайнісінька зовнішність. Нічого харизматичного чи видатного у характері. Ото ж не дуже здивувався, коли почув історію молодика.

Був собі такий юнак. Сірожа. Нічого такого. Особливого. І дівкам не подобався. Не зважали вони на нього, ніби того для них і не існувало. А Сірожа мав нестримні гарячі і палкі до них побажання. Підкріплений теоретичними знаннями, отриманими з німецького кінематографу, та еротичними фантазіями, чіплявся він до дівок нещадно. А ті так само нещадно відшивали. От і окріпла у голові Сірожи думка про чаклунство. Щоб його дівки хотіли.

Теренами інтернету Сірожа надибав на підбірку тематичних фільмів. Але на практиці так і не зрозумів, що треба робити. Душу дияволові навіть уночі пропонував. Не треба була, мабуть, темним силам та жалюгідна та слабка душенька. Бо на угоду з продажу переоціненої рухомості так ніхто з темних і не заявився. І тоді у відчаї Сірожа подався по різним ворожеям та відьмам.

Довго чи коротко він блукав, що чув – того Відьмак слухати не захотів. Дуже бентежила думка про інквізитора. Сердито махнув правицею і Сергій перескочив одразу до результату.

Знайшов він стару циганку. Десь у районі метра Нивки. Повівся на красиве оголошення та й зайшов. Гарно зайшов, скажу вам, людоньки. Вийшов чистий не тільки у карманах, але й збігав додому та вигріб усі свої та батьківські грошенята та коштовності. Але дар отримав. Дар бути популярним у жінок. От тоді і пішла втіха. Бо одразу з Сірожи став Сергієм. Поті3м навіть Сірим. Дівки клеїлися, як мухи. Він вибирав та перебирав. Відшивав. А вони страждали. А щасливиці йшли за першим його кивком до ліжка.

Кілька років насолоджувався Сергій своїм новим життям. Перепаскудив жінок багатенько. Поки не нагулявся і не зрозумів, що все воно майже однакове. І не вирішив знайти одну. Але от оту саму. Щоб на все життя. І щоб кохала і розуміла. І він кохав. І діти. Кіт. Собака. Кредити. Огород…. Ну от щоб повна сім’я.

Чесно сказати, закохувався. Але його тільки хотіли й віддавалися. Нічого більше. Не кохали. І зраджували за першої можливості. А потім йшли до нього, мов зачаровані, за першим його викликом.

Відьмак розсміявся.

• То тобі хтось про ціну твоїх бажань казав?

• Яку ціну? Я заплатив усе, що було коштовне. Я все заплатив! – розпалявся юнак.

• Та ти що? Гроші не мають вартості у темному світі. Але вся робота має бути оплачена. Отримуючи щось – щось втрачаєш. Зрозуміло кажу?

• Зрозуміло. – понишкнув молодик.

• Мені навіть дивитися на твою ціну не треба, щоб дізнатись. Вона, як на мене, очевидна.

• Що я заплатив?

• Дивись, щоб отримати кохання ти маєш звертатися не до темних сил. Кохання, брате, не наш профіль. То до світлих Божих служб. Кохають не тіло, кохають душу. І душа має бути такою, якою її створили для цього світу та життя. Сильною чи жалюгідною, кривою або чистою. Нема різниці. Саме її недосконалість і притягує до себе споріднену душу. І вони доповнюють одна одну. Розумієш?

• Так…

• То розумій далі. – жорстко продовжив Відьмак – Коли ти забажав мати усіх жінок світу, ти травмував свою душу. Тобі обернули її у красивий фантик, змусили світитися. Щоб на неї, як на світло, зліталась мошкара.

Але то не кохання. То вада та залежність. І поряд з коханням не стоїть. І от летить собі дівуля до тебе, бо ти світишся. І віддає себе усю. А потім розуміє – омана. Бо під фантиком отой твій старий пшик. Але не відпускають її чари. І змушена вона розриватися між сексом з тобою та справжнім коханням, яке десь уже зустріла. То не зради тобі у неї. То зради коханню з тобою. Бо ти як упиряка. Тягнеш з неї життя, емоції, її цвіт паплюжиш.

Так що, велкам ту темний бік сили…

• Я так не думав..

• А ти взагалі чим думав, крім свого дармовиса, коли бажав таке?

• Я.. я …

• Ти. Сам же бігав по кладовищам та душу свою на аукціон виставляв. От за нею й прийшли. Що ти хотів? Картинну появу Темного Володаря і контракт на крові? Забагато фігні усякої читав чи дивився. Все простіше. Він сам бере. При тому дуже вітіювато. Розважається…

• А як тепер мені? До самої смерті оце таке? Я не хочу. Я хочу тепла. Розуміння. Я хочу ….

• Я… я…. я…. Знову за своє? Хоча що я з нікчеми звичайного хочу?

• Звільни мене. Хай у монахи. Хай навіть не буде жінки у мене. Звільни. Будь ласка.

• Болить вже? Душа. Просто не можеш виразити. Душить тебе темний дар. Воно очевидно. Але ж ти сам того хотів. Тепер маєш. Чого ти від мене хочеш? Чи темні тобі як таксі? Хочеш їхати викликав? Перехотів – можеш не виходити? Ні. Так не буває.

• То що мені тепер робити?

• Топтати та насолоджуватись даром.

• Я не можу… я не хочу…

• Тепер мусиш. Гуляй собі.. – Відьмак встав, підхопив свої лахи з диванчику та попрямував до виходу. Спиною відчував розпач та неприйняття сказаного ним. Молодик залишився у кафе і не став йому набридати.

На вулиці пахнуло чистим свіжим київським смогом. Гомін студентів, бо була вже обідня пора, навіяв Відьмакові думки про горобців. Останні також діловито снували між людськими ногами та живилися крихтами фастфудів.

Відьмак відійшов до яток з кавою та повернувся у бік кафе. Щось не давало спокою. Щось було не так. А от що? Згадалась Анжеліка. І хвиля нереалізованого кохання вкрила душу кривавим важким рядном. Він так і не дістався до неї. Йшов поки міг і бачив шлях перед собою. Майже ніч. Цілу ніч його спину полосували закляття служок. Але він не зважав. А потім темрява охопила його розум…

Відьмак бачив душу Сергія. Нехай криву та немічну, але знав, що тому судилося закохатися і бути коханим. Бачив оте дівчисько з величезними карими очима та пухкими губенятами. Отаке ж немічне, як і Сергій. Відьмак дивився на їх двох дочок. Потім глянув уперед і побачив онуків. Дивився на те, що судилося, але чому не бути. За дурість завжди найвища ціна. Так вважав не тільки він.

Сердито сіпнувся та подався назад. До кафе.

Сергій понуро сидів за столиком та втупився у пусту фіранку з-під кави.

Відьмак поклав руку йому на голову.

• Приймаю твоє прохання. Виконаю. Звільню. – стріляв словами, а в очах стояла Анжеліка. – Будеш ти щасливий. Слово даю.

• А ціна? – досвідчено пискнув зблідлий Сергій.

• Потім заплатиш. Виконаєш моє прохання і все.

• І все? Ніяких там …. Побічних ефектів?

• Ніяких. Все чесно. Заткнися.

Відьмак довго стояв над Сергієм. Дивився мимо нього. Зчитував. Потім рвучко повернувся і пішов до виходу. Сергій поспіхом примостився позад Відьмака, намагаючись не тільки попасти крок в крок, а й навіть, мов мавпеня, копіюючи впевнені та широкі кроки Відьмака…

… Вони стояли біля білого цегляного муру, що опоясував зграбний невеличкий будиночок в районі метра Нивки. На мурі було начеплено рекламний плакат: «Гадання. Зняття порчі та сглазу».

Відьмак хмикнув та упевнено покрокував до металевої хвіртки. Сергій нерішуче застиг. Відьмак обернувся і ще раз хмикнув.

• Будь тут. – полотняне обличчя Сергія з крапинками поту вдячно кивнуло.
• Але не відходь далі ніж на десять метрів від муру. – остудив його радість. – Так треба.

Наступний кивок і Відьмак залишив тремтячого пацієнта на вулиці. Двір зустрів напруженою тишею. Ніби тут вже знали про Відьмака. Той покатався з п’яток на носки, перевіряючи свій вестибулярний апарат, мугикнув і твердо попрямував до дверей будиночка.

Двері прочинились і на порозі виника  огрядна туша циганки.

• Чего тебе надо, Ведьмак? – прогримів розкотистий голос.

• Тре побалакати. Про одного малого. З немалими бажаннями. – знову хмикнув і йому здалося, що хмик його роздвоївся у саду.

• Он получил, что хотел.

• Я тебе прошу.. – скривив фізію – Ти мала сказати йому про ціну. Це омана.

• Я не должна….

• Всі ви…. Одним миром мазані… не повинна, не мушу. Ти знаєш, що по цим витребенькам дуже гарно знаходили відьом інквізитори? Хто більше прав качає – то відьма.

• Чего тебе надо?

• Поверни малому долю. І забери гнилий продукт..

• Ти ж темний! Ти потвора гірша за мене! І ти мені таке кажеш?

• Ооооо! Ми розуміємо українську! То добре. Я потвора. Так. Проте це мій інтерес. Віддай по тихому і розійдемось.

• Я не віддаю…. То не …

• … не тільки твоє? Так.. Ти знаєш, мене дратувала думка про неправильність угоди. Дуже вже по-голлівудські. Не знаходиш? Скільки вас? Семеро? Восьмеро? Тобі одній сили забракне долю красти. Має бути кодла. То скільки?

З-за спини огрядної циганки виступило двоє. Старий та молодший. Обидва ну зовсім не циганської зовнішності. Ошкірились та витягли зброю. Дрючок в одного, ніж у іншого.

Відьмак швидко озирнувся. Позад стояли ще четверо. Старі жінки. Напівколом. Вони тихцем вийшли з саду під час розмови. Ще дві тіні мелькнули по боках.

Відьмак гидко ошкірився. І влупив закляттям по заднім. Подвір’я розпливлося. Наче хто покрутив ручку різкості на старому телевізорі. Одна з постатей пішла на попіл. Інші дуже вже бадьоро відскочили.

Забемкало. Та загупало. Наче тієї ночі, коли Відьмак намагався пройти крізь заслон служок. Але трохи сильніше. Вирвана з корінням ялинка полетіла на Відьмака, вдарилась об захист та зрикошетила в бік саду. Зачепила постать та спалахнула чорним прокляттям. Палаюча постать з дикими криками кинулась на Відьмака. Той глипнув вовчими очима на постать і відьма зі скиглінням осіла на землю.

Відьмак розумів, що проти дев’яти відьом та відьмаків, рівних йому по силі, або й сильніших він не має жодних шансів. Але впертість та гнів, що вплутали його свого часу у цю халепу, не давали йому відступити.

Те, що він ще був живий, було скоріше чудом, ніж закономірністю.

Краєм ока він побачив стовп білого світла. Поряд виросла знайома йому по вбиральні постать. Відьмак не встигав. Він був заклопотаний відбиванням прокльонів та вже переходив до глухої оборони. Атакувати чи оборонятися від інквізитора він не мав ні сил ні змоги. Мелькнуло швидке задоволення, що його смерть не буде на рахунку темних. І сила його відійде, а не буде поглинута кимось з них. Та інквізитор неочікувано повернувся спиною до Відьмака і сипонув білим по перекошеним обличчям відьом. Бій вирівнявся.

Сам того не розуміючи, Відьмак опинився спиною до спини з Інквізитором. Вони працювали злагоджено. Мов давно знали один одного і довго тренувалися. Білі пліті переплітались з чорними і скручені тугими джгутами били ворогів.

Коли засапаний Відьмак усвідомив, що ворогів на його долю сьогодні вже немає, сонце подовжило тіні у саду аж на кілька десятків сантиметрів. То був гарний та довгий бій. Про такий бій згадують зимніми вечорами після магічних слів: «А от одного разу…».

Повернувся щоб переконатися, що з інквізитором все гаразд. Той стояв на колінах з витягнутими уперед руками. Тонка цівка крові стікала з рота. З останніх сил інквізитор утримував оскаженілу циганку. Та тремтіла, проте намагалась задкувати до кущів. Сила інквізитора тримала її на місці.

Відьмак з превеликим задоволенням заціпив старій межи очі кулаком. Якось немагічно вийшло, проте дієво. Стара повалилась на утоптану доріжку.

• Ти як, інквізиторе?

• Не діждеш.

• То тоді у порядку. Можеш підвестися? Чи треба допомогти?

Інквізитор скривився від зневаги та болю, але піднявся з колін. Разом вони постягали докупи тіла, що лишились після бійні. Зверху Відьмак поклав циганку. На німе запитання інквізитора стенув плечима. Інквізитор підняв перстня. Біле світло розмило тіла та розщепило їх на атоми.

• Чому ти віддав циганку? Як же повернення долі?

Відьмак криво посміхнувся, але відповів людині, що кілька хвилин тому врятувала йому життя.

• Бо знаю відповідь. Коли маєш ще силу – ходімо. Познайомлю.

Разом вийшли з двору. Блідий тремтячий Сергій стояв майже біля хвіртки. Він бачив бій. І результат.

Відьмак знову ошкірився та кивнув інквізиторові.

• Знайомся. Темна душа. Підселенець.

Сергій несподівано змінився на обличчі і різко викинув руку уперед. Та Відьмак був готовий. Прокльон відлетів у бік космосу, адресований сусідній галактиці. Відьмак приклав силу і Сергія скрутило та притиснуло до землі.

• Я все гадав. Що не сходиться? Вкрасти долю під силу лише групі. Це дуже сильне закляття. Але ломана душа не живе довго. Вона помирає за кілька років. А тут.. отож і подумав, що може цю душу від смерті тримає сусіда. Мандрівна темна душа, що вселяється у ослабле алкоголем, наркотиками чи магією тіло. Майже померле тіло.

Відьмак зиркнув на Сергія.

• Сергію, пам’ятаєш що я тобі казав? Ти мені винен. Оплату. І я тобі кажу – допоможи. Борися.

Щось, що було Сергієм зранку, захихотіло. Цівка слини потекла з перекривленого рота.

• Мені набридло! – Інквізитор, заточуючись, вийшов уперед і підняв перстня. Заговорив латиною. Молився.

Відьмак занепокоєно подався уперед, але був рішуче зупинений. Перед ним матеріалізувався янгол. Справжній, а не оті служки. Такого бачив уперше.

Сергій сіпнувся, ще раз. Завалився на бік і з хрипами почав дихати. Наче порваний ковальський міх. Темна хмаринка вилетіла його ротом та розтанула під білим сяйвом, що зійшло з неба. Було красиво і якось… по-голлівудські.

Відьмак хмикнув. Одночасно з янголом. І хмик роздвоївся вулицею.

• А ти розумний. Як на нечисть. – повернувся інквізитор.

• Тепер моя черга?

• Ні. Мав тебе охороняти, а не знищувати.

• ?

• Після пригоди на Волині жоден з служок до тебе ближче ніж на кілометр не підійде. А допомога тобі була потрібна. Гарну справу зробив. Як здогадався, що юнака чужа душа поглинула?

• Навіть у дев’яти темних разом не вистачить сили вбити душу. А тут… я бачив, що його душа майже мертва. Та й дар такий. Звичайній відьмі то не під силу. Ні одній, ні десятку. А підселенцю – так. а от слугувати сильнішому – це у практиці відьом. Я с самого початку запідозрив. Сама ворожка не могла зробити. І з колом відьомським не могла. Стара ворожея, до якої подався малий то…

• Світла ворожея. Трапляються такі, але дуже рідко.

• Отож. Сама зробити не могла. А чому мене побачила? Оце я не розумію.

Янгол інквізитора знову хмикнув.

• Я тебе не знищу, темний. Я допоможу, хоча ти й не просиш. Проте… сили білі завжди допомагають. Безкоштовно – інквізитор посміхнувся та поклав руку на плече Відьмака.

Відьмак провалився у щось. Там було тепло і сонячно. І була Анжеліка. Він бачив її з непоганим чоловічком поряд. Вони посміхались і були щасливі разом. Йому стало тепло усередині. Вона ж була щаслива. Він бачив їх і їхню майбутню дитину. Потім мимо пройшла пара. Сергій та його половинка. Теж щасливі. Біль усередині вщухав, перероджуючись на легкий смуток та відчуття самотності. Але вони не руйнували його зсередини так, як до того рвав біль.

Відьмак посміхнувся і відчув свободу. Свободу вільно дихати. Без болю. З посмішкою виринув назад.

Інквізитор взяв за руку Відьмака і вклав йому свого перстня.

• Бувай, друже. Не балуйся, бо прийду. – і розміреними кроками двинув у бік метро, підхопивши з собою Сергія.

Сергій обернувся до Відьмака і вдячно кивнув. Відьмак знав – у нього все буде добре. Кивнув. Посміхнувся. Повернув до свого авто, шукаючи, як завжди, куди засунув ключі від нього. Перстень-подарунок виблискував на лівій руці. Подумав, що увечері непогано було б з кимось познайомитись і… випити кави… посміхнувся знову. Хмикнув. Хмик роздвоївся вулицею.

• То поїхали по дівкам. А з тобою цікавіше. – голос у янгола був чистий та дзвінкий. І проникав бальзамом у темну душу Відьмака, зароджуючи упевненість, що все буде добре.