Aug 25, 2022
Містичні оповіді
Віддай
************
Вечірнє сонечко весело виблискувало на мілких хвилях. Холодне осіннє море вдавало з себе щирого господаря і, підсвічене золотавими промінчиками, ласкаво запрошувало до себе.
Оманливе тепло тріпотіло бажанням у скронях. Дуже хотілось зануритись у воду та змити з себе кілька важких останніх місяців. Проте мозок вперто відмовлявся визнавати море таким, у якому наразі можливе життя. Його життя.
Недоречно пригадав фільм про Титаніка з Ді Капріо у головній ролі. Саме момент розчарування від замерзання Лео пам'ять винесла з усіх подій легендарного оскароносного фільму. Не хотів повторювати такий експеримент. Тож, лише посміхався веселим виблискам хвиль у вечірньому сонці.
- Чого тобі треба?
Різкий сухий, немов постріл, голос тріснув у повітрі. У голові вибухнув нестерпний біль. Мимоволі схопився руками за голову.
- Я прийшов по душу.
- Та ти що? – сухе каркання розлетілось понад водою та пригнітило веселі зайчики, втопило їх, даючи змогу бачити холодну та пусту безодню – душу оманливої води. – А з чого б це?
- Я так не можу. Мені потрібна моя душа. Віддай!
- Навіщо?
- Хочу бути людиною.
- Людиною? А хіба ти не людина? – невідомий Хтось розважався – Ти живеш. Як усі. У тебе є круті … гаджети…
У людини склалося враження, що останнє слово сухий різкий голос, неначе ковток коштовного вина, перекотив язиком, посмакував та неспішно ковтнув.
- Гаджети не роблять мене людиною.
- Ой леле. Та що ти таке кажеш? Це ж ваше – людське. Чим коштовніші цяцьки та більше грошенят – тим ближче Олімп. Чого ж саме тобі не йметься?
- Я хочу свою душу. Доста існувати. Хочу жити. Серцем жити.
- Ти диви, яке грамотне. Сееерцем… - голос трохи помовчав. – Нарізав грошенят, купив тачку та хату, а тепер потягло до духовного? Добре. Тільки до того скажи – як дізнався, що не маєш душі і як її повернути?
- А жив як усі. – зраділий чоловік розправив плечі, передчуваючи близьке досягнення своєї мети – Існував. Ходив на роботу, працював. Виконував обов’язки та колихався з людом в унісон. Та у інтернеті прочитав одну статтю, що, мовляв, сплять наші душі. Їх Диявол заспав через гроші, епоху споживання, оті ж самі гаджети. І що люд став черствий та байдужий до цінностей духовних. І що оте жадання більшого і вічний голод на матеріальне – справа твоїх рук. І що можливо стати увечері на захід сонця перед водою і попросити назад свою душу. А оті брудні бажання та потяг до багатства втопити у темній воді.
- І саме тому ти припхався до Чорного моря? Щоб вже точно вода назву темну мала? І тут понти? – пащекував голос. – Ти що, дійсно вважаєш мене Дияволом?
- Коли в тебе моя душа – так, вважаю.
Голос захихотів, потім хихотіння різко увірвалося і чоловік ледь не втратив свідомість від голосного реготу. Регіт був страшний.
Ні, сухий голос щезнув і натомість дзвінкий молодий голос заливався заразним сміхом. Проте цей сміх був би доречний якби мав потужність разів у тисячу меншу.
Чоловік закрив руками вуха, відчуваючи, що зараз гепнуть у історію його цілі барабанні перетинки. Голос, схоже, зрозумів, що людина от-от не витримає. Тому сміх різко урвався.
- Тобі треба твоя душа? Вона у тобі. Просто спить. Вважаєш мене Дияволом? Відгадав. Та стривай-но, Боже створіння, розберемося чи потрібна тобі ота душа. Бери.
На людину наринули відчуття та емоції, яких він не відчував до цього. Або й відчував, та не так сильно. Біль, любов, кохання, совість…
З останньою було нестерпно важко. Розумів де кривив душею. Не міг витримати сорому за себе, за близьких або геть зовсім незнайомих людей. Волів давати усього себе, аби виправити ті гріхи, що вже мав у своєму активі. Рвав серце за голодне кошеня, яке обійшов стороною сьогодні вранці на шляху до цієї зустрічі або за звільнену з роботи стару, яку бачив у вечір звільнення усю у сльозах… Спогади про бридкі вчинки душили. Серце краялося й душа розривалась на частини.
Біль був такий, що людина впала на коліна у мокрий пісок та несамовито гребла перед собою руками. Захоплення від краси буття поєднувалось з болем за несправедливість у світі і та суміш була немов важелезний тягар усередині.
Людина хрипіла ніби не мала чим дихати. Голос мовчав. Та от у хрипі з бульканням літера за літерою склалися слова: «Забери».
І біль відступив. Стало тихо усередині. Знесилений чоловік впав на пісок, трохи переймаючись, що шкодить коштовний костюм та туфлі. Вдихнув свіже морське повітря. Видихнув. Потім ще. І ще.
- Забрав. – буденно констатував голос. – Вільний.
Голос знову замовк. Тепер вже назавжди і чоловік це розумів. Важко піднявся, картаючи себе за такі експерименти з нечистою силою, та важко подався у бік міста, не озираючись на море. У голові вже прикидав графік зустрічей на найближчий час, тих ділових зустрічей, які відмінив заради невірного експерименту…
…У спину чоловіка з жалем та болем дивились світлі очі Всесвіту. Надія, що ще хто з люду прокинеться та стане ближче до майже самотнього Буття танула разом з силуетом людини, яка зникала у сутінках.
Всесвіт достеменно знав, що тягар совісті посильний. І що людина упоралась би, бодай спробувала. Потім, трохи пригнічений та розчарований розмовою, повернувся спиною до спини людини, що майже зникла, і перевірив цяточки світла у темряві. То горіли совістю чисті душі. Обережно, по-батьківські, перерахував та перевірив кожну, обійняв оберігаючи їх і промуркотів тихенько, лагідно:
«Мало вас лишилось, кохані мої. Ой мало»…
*********
Коментарі
Щоб мати можливість залишити коментар авторизуйтесь на сайті
-
-
Суджений мій, ряжений. (754)2022-07-04 -
Якісний прокльон. (748)2022-06-28
Поки ніхто нічого не написав...