2. Вбити безсмертного. (ДОХО: Гра безсмертних.)

Ранок випав напрочуд сонячний. Та все одно вона йому не раділа. Вона не вміла радіти теплим дням, сонцю чи першій травичці після довгої зими. Одні подейкували, що батьки не навчили, інші ж жаліли за її важке та пригнічене життя.

Правду сказати, важкого та пригніченого геть нічого не було. Було життя, сповнене гулянок, посиденьок у мережі, спиртного та модних магазинів одягу.

Чутливість до чужого болю, жаль, кохання або милосердя геть генетично не було закладено у неї.

А от ненависть чи злість – вирували усередині дивним танго. І їй не було різниці кого або що ненавидіти. Саме зараз, наприклад, вона ненавиділа оте кляте сонце. Саме через нього вона змушена була вдягнути окуляри на свого досить пристойного симпатичного веснянкуватого носика, прикривши зелено-водянисті очі. А через темні окуляри погано було видно інший бік вулиці і оте кляте кафе з тією клятою хвойдою Дохо.

Яке воно ненависне, оте тендітне ніжне створіння. Божа кульбабка. Тьфу!

Сидить собі, блимає зеленими очима та смакує каву за тридцять гривень. Знайшла свято смаку. Та ще й де? На брудному Подолі, де вулиці, немов вужі, звиваються хитросплетінням. І кожна вибоїна на їх тілах – дивний візерунок побитих або підвернутих ніг. Вона ненавиділа це місто також сильно, як ненавиділа всю країну.

Пирхнула, мов кицька, привертаючи увагу ще двох пасажирів у припаркованому авто, в якому сиділа й сама.

Поглянула на тих двох. Вирішила для себе, що то калічні бевзі. Стало трохи легше усередині. Взагалі-то кожного разу, коли вона випускала свої пазурі ненависті або злості, їй ставало легше. І тоді світ міг недовго милуватись дивним красивим створінням. Чоловіки втрачали голови від її досконалого тіла та ніжного голосу, немов у казкової сирени.

Але потім танго звучало усередині знову, спотворюючи її погляд, кривлячи тонкі брунатні губи у презирливій гримасці. І знову точились пазурі з люті.

У вікні кав’ярні їх підопічна замислено посміхнулась та граційно потягнулась у зручному кріслі. Один з її супутників хітливо гигикнув. Вона зле глипнула на бовдура.

• Підбери слинки. Вона не по хлопчикам. Вона по красивим дівчаткам.

Супутник оцінюючим поглядом провів по її фігурі, склав два та два і знову хтиво посміхнувся. Нескладно було здогадатись, що саме малює у цю мить його недолуга фантазія.

Вона сіпнулась, немов змія у стрибку, та в машині пролунав приглушений зойк. Супутник закотив очі і почав потихеньку сповзати по сидінню пасажира. З рота текла тоненька цівочка крові, забруднюючи кремову шкіру новенького «Вольво». Його погляд, як погляд кролика спостерігав за її кам’яним обличчям та невидимими за темними окулярами очима, з жахом чекаючи нового нападу.

А підопічна знову затягувалась кавою. Хай вона буде неладна та кава. Згадала як познайомилася з Дохо. Саме на каві.

Того дня вона стомлено відпочивала після чергового загулу у крихітному кафе обабіч туристичної вулиці. Саме гадала, чому усі пхаються у цей Париж і що у ньому такого вже романтичного. Старі вузькі вулиці, дорожнеча у магазинах і натовпи туристів усіх кольорів, рас та віросповідань.

• Дозволите?

Гарненька жіночка відкрито посміхаючись вказувала на вільний біля неї стілець. Швидко озирнулась та той стілець саме й був вільний одинак. Всі інші вже мали собі по пасажирові. Неохоче кивнула. Не любила знайомитись, що аж ніяк не співпадало з її розпусним характером.

• Дякую. Гарна кава у романтичному кафе та ще й в самому серці романтики – Парижі. Занадто солоденько, не знаходите?

Роздратовано кивнула. Проте, через кілька хвилин вже видала, що відзивається на Наталку та мило щебетала з незнайомкою. А потім були довгі солодкі хвилини увечері і новий вир незвіданого до цього життя.

Несподівано для себе вона прикипіла всім єством, яке б воно не було, до цієї клятої Дохо. Те відчуття, що гріло її зсередини при згадці про Дохо, неможливо аж ніяк було назвати любов’ю. Саме так вона вважала.

Їй було цікаво з живою, занадто живою подругою. Вона хотіла чути та бачити її частіше. І одного вечора, коли та запропонувала навчитися її магії, погодилась без ніяких сумнівів.

Знову зиркнула над окулярами через два скла на підопічну. Красуня саме розраховувалась за каву і неспішно прямувала на вихід.

Час! Вона рвучко відкрила дверцята автомобіля, краєм ока фіксуючи, що два попутника роблять те ж саме. Рушила через вулицю у напрямку кафе, з якого саме виходила ця краля. Підняла руки та виплюнула закляттям. Саме це зробили ще два чоловіки.

Дохо скинула руки і закляття зрикошетили, вибиваючи з гри двох супутників. Наталя зціпила зуби від злості. Додала ненависті та нових знань. Повільно підняла руку на Дохо.

Та дивилась на неї своїми зеленими очима. В них стигло запитання, на яке саме зараз Наталя готувала відповідь. Дохо щиро посміхнулась та опустила руки, показуючи, що не планує супротив. Це бісило Наталю дужче, ніж її напускна цнотливість. І вона вдарила всією своєю ненавистю по Дохо.

Миле дівча відкрило ротика у німому крикові. Та ані звуку не вийшло звідти. Завмерла. Почала розсипатися на пил прямо на сходинках кафе. За мить вже ніщо не свідчило, що там хтось стояв. Веселий весінній вітер розніс пил та змішав його з вологою талою землею клумб та парків.

Наталя недовірливо поглянула на місце, де за хвилину до того востаннє бачила Дохо. Так легко? Ці безсмертні такі смертні. Посміхнулась своїм каламбурним думкам і весело потупцяла до машини, незважаючи на два трупи посеред вулиці. Настрій очікувано піднявся і вона, навіть, ладна була з кимось весело потеревенити. Бо та ненависна здохла. І здохла саме від її руки.

****