Міраж.

«Буде тобі прихисток у твоєму Оазисі.

Там будеш ти щасливий і то є твоя доля.

Тільки-но вийдеш вільним – одразу стрінеш свою долю.

Свій Оазис»..

З пророцтва

*****

Ноги пеком пекло. Нещадне сонце було всюди, куди б він не повернувся. Неймовірно, що хтось знаходить у променях сонця лагідні мотиви. Як на нього, то кара Божа, що настигає тебе винен ти або ні.

Гарячі леза сонця прошивали його зморене тіло, насаджуючи на шампури болю й пропікаючи всередині до стану гарно засмаженого стейку. Ще пара днів і його можна буде подавати під кисло-солодким соусом у будь-якому ресторані.

Бо лиш соусом можна забити смак поту й крові від збитих водянок на ногах.

Коли виходив у свій путь, мав гарне взуття та зручний для мандрівки одяг. За спиною теліпалася величезна й важкенька каністра з прохолодною водою. У голові сиділо пророцтво, зроблене старим шаманом щодо його долі. Наспівуючи легеньку пісеньку він зробив тоді свій перший крок. Крок життя. Крок до пошуку свого оазису.

Насправді, перший оазис був. Давно. Він з посмішкою ступив на не випалену шаленим сонцем землю, скинув одяг і занурився у прохолодне чисте озеро під тінню великого дерева.

Радість від свіжої води змінилась болем тільки-но його тіло повністю занурилось у озеро. Бог зна звідки взялися ті джгути, що шмагали його тіло, рвали єство та намагались добратися до його серця. Пеленали собою й не давали вирватись з оманливої води на повітря. Воліли лишити його, безвольного та непридатного, у своїх пазурах.

Останнім подихом й зусиллям рвонув нагору, до сонця та його важких променів. І задихнувся свободою. Пораненими до крові руками важко гріб коли повз від оазису у пісок розпеченої пустелі. Позаду вибухнув Оазис і зник у куряві, що підняв за собою. Разом з його одягом та водою для пиття. Самотньо небом спускалась на нього лиш якась важка брудна лахманина, в якій годі було й впізнати його білосніжну довгу туніку.

Аби як впеленався лахміттям й ошаліло озирнувся. Навкруги лиш пустеля, пісок, сонце. Важко звівся на скривавлені ноги. Зробив перший непевний крок. Босі ноги обпекло піском. Відізвався біль від шрамів тіла. Занило серце. Прислухався. Таки є. Частина серця не працювала. Висіла темним шрамом біля живої сторони, давила униз, змушуючи заритись вглиб піску у пошуках прохолоди й вічного спокою.

Вперто зробив крок. Уперед. Потім ще один. Ще.

Колись, перед першим кроком у пустелю уважно слухав пророцтво його життя. Кожному мандрівнику піском дається таке пророцтво. Й у кожного воно своє.

Запоєм слухав про оазис, який створений саме для нього. Свою долю. Там, де він буде щасливий. Де буде вдосталь їжі. Там, де він збудує свій справжній дім Життя. Для цього треба лиш зробити крок. Перший крок. У пустелю. А там вже за кілька кроків буде оазис.

Сполохано озирнувся назад у бік недавньої пригоди. Невже то й був його Оазис? Та ні. Так не буває. Не можна бути щасливим там, де тебе ладні вбити заради незрозумілих мотивів.

Крок. Ще крок…

… Молодість він не проводжав. Вона пішла сама. Сивина щедро вкрила його волосся, витягуючи з його тіла молоді соки та сушачи його. Шкіра загрубіла від постійного сухого виснажливого вітру й сонця. Це кляте сонце. Від нього нікуди було сховатись.

Кілька разів він бачив оазиси. Маленькі. Радо намагався пристати до тих острівців оманливого щастя. І кожен раз мав халепу. З кожним оазисом ставало менше сил та віри у пророцтво, менше пасток пустелі. І менше живого серця.

А далеко на горизонті висів міраж. Красивий, зелений. З лагідною водичкою прохолодного озера. Й будиночок біля нього. У якому затишно й зручно. І де тебе не бажають випити або вбити.

Зціплюючи зуби збирав рештки сил та робив крок. У бік горизонту. Проклинаючи сонце й пекло від нього. Глитаючи ненависть до піску та сухого вітру. Розумів, що пустеля така, яка вона є. По-своєму прекрасна. Та не волів приймати те, що ладне було його вбити й закопати…

А може прохолода лежить не за горизонтом? Може увесь час пророцтво було не в тому? Він подивися під ноги на гарячий розпечений пісок. Став навколішки й почав копати, ламаючи нігті та збиваючи руки об мілке каміння у піску…

… Виліз з ями та вдихнув повітря пустелі, радіючи пеклу сонця. Закопувати назад те ямисько не мав ані сил, ані настрою. Може хто наступний теж захоче побачити що таке справжнє пекло. Хай дивиться й бачить те, що бачив там унизу він.

Позаду щось клацнуло. Повернувся й обімлів. Ями не було. Так як і бозна куди поділись кучугури піску від ями, плями крові та рештки лахміття, що слугував йому за одяг.

Зле видихнув та відвернувся. Проте перед очима був той самий нудний пейзаж, що й лишився позаду. Рештки життя з хрипом виходили з диханням.

Крок. Ще крок.

Невідомо вже куди, бо ані у пророцтво, ані у оазис щастя вже не вірив. Безглузда мандрівка пустелею за непевними словами старого шамана. Розмінна монета життя.

Видихнув. Відпустив ненависть та злість. Вперто поглянув на горизонт. Там, де завжди висів міраж, було пусто як пусто було у його серці від віри у пророцтво.

Зціпив зуби. Крок. Біль пронизала тіло й вибухнула у серці. Обпечені сухі губи розтягнулися у посмішці. Невідомо з чого його вкрило веселим настроєм. Регіт самотнього мандрівника не міг відбитися від перешкод та все ж луною гуляв у пустелі.

Крок. Сміх. Ще крок. Жарт. Крок...

Старий розправив спину й долаючи біль вперто покрокував у бік горизонту та міражу, що знову сяяв на ньому…

*****