6. Угода з дияволом. (ДОХО: Гра безсмертних.)

Постійне відвідування психоаналітика та прописані ним пігулки діяли. Припинились сни, яких не пам’ятав. Почало нормалізуватись життя. Ті сни та розмови у себе у голові втратили свою гостроту та перефарбувались у темно-сірі кольори.

На роботі постійний завал давався навзнаки – не було часу навіть зайнятись рештками свого байку. Хоча Артур розумів, що ніколи не відносився до того дива китайської техніки з любов’ю та повагою. Ані пишався тим двоколісним, ані сумував за ним.

Життя все також продовжували свистіти мимо його бажань та потреб і то було якось вже… звично.

Сьогодні увечері вирішив будь-що подивитись вдома кіно. Дуже полюбляв фільми та смачно під них похрумкати. Отож після роботи помандрував прямісінько до супермаркету.

Пивний набір, що містив в собі сушену рибу, рештки якогось кальмара та крабові палички, які ніколи в своєму житті не бачили краба, був розбавлений дволітровою пляшкою львівського світлого. Все те багатство Артур вивернув перед звичною до будь-чого жіночкою на касі.

Та швидко вибила чек. Краєм свідомості відмітив, що гарненька. Та на знайомство або залицяння забракло рішучості. Довго збирав свої наїдки, ніби чекаючи ініціативи від красивої жінки та, не дочекавшись дива, пішов собі геть.

Вдома було теж як завжди – трохи прибрано та тихо. Вкотре подумав про своє бажання завести собі собаку. Та згадав про необхідність піклування псиною і бажання мати товариша швидко випарувалось. То увімкнув старенького ноутбука і почав шастати теренами мережі у пошуках якогось фільму.

Серед безлічі варіантів знайшов стару радянську баладу про лицаря Айвенго. Слухав пісні Висоцького, оповиті хмелем та вихлопами чищеної риби. Відмітив собі, що у того злого лицаря хрест саме як у храмовника зі сну. Як там його? Жан чи Жак. Щось французьке гундосяве.

Недоречно згадав очі того лицаря, що жадібно ловили промінчики світла у в’язниці. Біль, що стигла у тих очах.

Айвенго на коняці з вимпелом Ричарда Левового Серця під надривні нотки Висоцького поважно скакав за своїм господарем на моніторі ноутбуку. Та то було не те. То дійсно кіно. У кіно навіть біль – зіграний актором. Талановитим, що рідко, а здебільшого пристроєним до акторського люду родичами чи знайомими – бездарним.

А очі отого лицаря зі сну. Так не зіграти. Тим болем треба жити. Жодному з акторів так не під силу.

Вимкнув ноутбук і почимчикував на кухню з рештками риби та пустою пляшкою з-під пива. Кинув на столі напризволяще до ранку.

В око впала пластинка виписаних психологом пігулок. Гарна гомеопатія для спокійного та здорового сну.

Дві пігулки, запиті водою, помандрували до компанії крабових паличок, кальмара та кількох плотвичок, що саме приймали ванну з пива.

Як дістався ліжка вже не пам’ятав. Втома, пиво та пігулки робили свою чорну справу та виключали його свідомість.

У темряві, що саме зараз зручно вмощувалась у нього в голові, блимнув промінчик світла. Потім ще один.

Він сидів неначе у кріслі посеред темряви. Саме вона так вигнулась і йому було дуже зручно. Він розумів, що спить і крісло-темрява, та й він сам по собі, це проекція.

Навпроти виникла тендітна худенька жіноча фігурка, наче вийшла з темряви перед його очі. Матеріалізувалась у гарненьке дівчисько з довгим русявим витим волоссям. Воно шкідливо шмигнуло носиком та всілось навпроти Артура.

Так і сиділи незнано скільки та розглядали один одного. Артур був трохи збентежений красою дівчини. Саме її він бачив уві сні з лицарем. Дохо. Так він її називав. І так себе називав жіночий голос у його голові.

А вона гарнюня. Тонкі риси, величезні зеленючі очі. Трохи вилицювате, та те не паплюжило вроду, лице з пухкими губенятами. Тонка довга шия, до якої, немов Дракулі, хотілось доторкнутись своїми губами та втягнути аромат важкого стиглого як пшениця волосся.

Фігурка, мовби вирізьблена, з важкими як на таке тендітне створіння грудьми, тонка талія та широкі стегна. Вона нагадувала скрипку Страдіварі чи Аматі. Така ж неповторна й нерукотворна. Чужа повсякденності. Мрія. Занадто гарна як на живу людину.

• То слину не пусти тільки. Бо вже скоро закапає. – чарівно посміхнулась незнайомка.

Він спробував відвести погляд. Зачепився ним за її груди. Затримався більше, ніж того дозволяло виховання, та сердито на самого себе знову спробував відірватись від її краси.

Дівчина весело засміялась його спробам і по темряві побігли сонячні зайчики. Це видовище настільки вразило Артура, що він геть викинув з голови її вроду.

Сидячи у себе у голові викинув з голови. Сам мимоволі посміхнувся тому каламбурові. По темряві пішли дрижаки та блимнула пара сірих плям.

Дівчина трохи привередливо скривила носика тим плямам і знову схрестила свій погляд з ним.

• Поговоримо?

 

• Ти хто?

 

• Для тупих. Дохо.

 

• Я пам’ятаю це зі сну. Що ти робиш у мене в голові?

 

• Мешкаю тут. Хоча бажала б місце краще.

 

• Як мешкаєш?

 

• А отак. Сиджу собі тихенько. Не вередую. Та чекаю коли ти вгатиш на свою печінку ще пива з психотропними пігулками. Щоб тебе вже геть вирубило і я змогла нарешті з тобою побазікати.

 

• Я божевільний?

 

• Та начебто ні. Трохи нудний лінивий невдаха. Але розум є.

 

• А ти хто? Примара?

 

• Сам ти – примара. Я реальніша ніж всі ви люди разом узяті. Я – ваше божество. Ну, так люди мене назвали.

 

• Нічого не зрозумів. – Артур стенув плечима, намагаючись підвестись з кріслі-темряви і даючи зрозуміти, що розмову завершено.

 

• Е ні. – Дохо підвела руку і Артура сповило темрявою немов немовля. Темрява ніжно обкрутилась коло його рота, унеможливлюючи будь-які слова з його боку. – Я дуже довго, як на свого характеру, чекала цієї можливості побазікати. Тепер сиди та слухай. І дуже уважно. Я повторювати не буду. Що зрозумієш – те твоє. Що провтикаєш – темряви. Домовились?

 

Темрява кивнула головою Артура і в ній зблиснули ошелешені очі власника голови.

•  Так от… Про що я? Я – Дохо. А коли чемно до мене звертатись – Дохо Н’Аварр. Я безсмертна. Та не зовсім у тому розумінні, як це собі уявляють люди. Безсмертний мій дух і єство. Без тіла. Тіло, зазвичай, я беру напрокат. У вас – людей. Якщо тобі буде так легше, то уяви собі душу, що пам’ятає всі свої життя. І свідомо обирає чергового контейнера для себе – людське тіло. І з тією душею до нового тіла переходить не тільки пам'ять та досвід, а ще й сила та енергія. Уявив?

Темрява знову кивнула головою Артура під заперечливі зойки останнього. Трохи попустила обійми і відклеїла від себе його рота.

Артур жадібно вдихнув повітря і сердито сплюнув. Дохо зацікавлено спостерігала за наведенням безладу та бруду Артуром у власній голові.

• То ти мене вб’єш, щоб забрати моє тіло?

 

• Не зовсім зрозумів, та йдеш у вірному напрямку. Я не пришибу тебе й не викину твою душу з твого тіла. Не «не хочу». Не можу. Сказати, що мені тебе шкода – так ні. Твоє пусте прісне життя заслуговує на дострокове припинення. Та ми так не діємо. Ми не вбиваємо. Навіть майстер Смерті Некро. Ми просто присипляємо душу власника тіла й вона спокійно собі живе своє земне життя на задньому подвір’ї свідомості.

 

• То це те саме, що й вбити. Може ще й гірше.

 

• Може й так. – стенула гарними плечиками Дохо. – А може й ні. Тільки уяви скільки цікавого побачить ця душа, що спостерігає за неймовірним. І дізнається про те, що віками або втрачене, або ж приховане. За ці знання багато хто ладен платити своїм та чужим життям. Дуже … філософське питання для нічних роздумів. Вже кілька тисяч років не замислювалась тим. Та й вас ми створювали саме задля цього.

 

• Ви? Таких багато?

 

• Дуже, як для цієї планети. Семеро.

 

• Уві сні я чув про дев’ять.

 

• Брудний маніпулятор. Я йому тут свою душу відкриваю. А він? Ти все ж пам’ятаєш.

 

• Яку душу?

 

• Ти мене бачиш? Гарненька ж, так? Оце й є я. Саме так я виглядаю. А хочеш побачити себе?

 

Артур, який щоранку бачив свою хоча й вродливу мармизю у дзеркалі проте тихо її недолюблював – хмикнув. Саме тієї миті перед ним виникло величезне дзеркало, що закрило собою тендітну вродливу незнайомку.

Артур зойкнув. На нього з дзеркала витріщалось старе кволе створіння, оповите путами темряви. Вкрите шрамами. Водянисті сірі очі з величезними темними мішками під ними жадібно оглядали своє відображення у дзеркалі. М’язи практично висохли і щільно притиснулись до кісток. Мосла та вилиці. І рідке сиве волосся як на голові, так і по всьому тілові.

На вигляд йому було років триста.

• Задоволений? Це саме ти. Такий як ти є. Усередині свого тіла. Кволий та безпорадний. Без майбутнього. Програма життя вичерпана, хоча тіло може жити й жити. Ти існуєш, не живеш. Хіба шкода таке викинути та дати шанс хоч краєчком ока побачити справжнє повне життя?

 

• Це не можу бути я. Так нечесно.

 

• Чому? Все чесно. Ти це те, як ти живеш, чим дихаєш, що твориш. А не те, що бачиш у земному дзеркалі. Колись були такі дзеркала, що показували справжню людину. Та самі ж люди їх знищили. Майже всі. Декілька ще стоять у Ватикані. Декілька по приватним колекціям. Як цінні артефакти. Хто ж любить знати про себе всю брудну правду? Та й кому треба замислюватись над тим, хто та що вартий. Всі заклопотані матеріальним.

 

Я увесь час так бачу людей. Звикла.

 

Так от… Повернемось до суті розмови, бо дія отих психотропів зараз скінчиться і я знову почалапаю відпочивати на твоє брудне заднє подвір’я.

 

Мене вбили. Не мене. Моє останнє тіло. Воно мені подобалось. Шкода навіть. Пусте пуделеня – власницю, не враховуємо. Та ще й гарно вбили. Використали старовинну магію, за допомогою якої було прибито двох з дев’яти безсмертних. І мені дуууже цікаво хто це зробив та як. І мені цікаво повернутись до звичного, як для мене, існування у жіночій подобі та з повним контролем тіла. Оскільки твої причандали відрізай не відрізай – гарненьку жіночку з тебе не зробиш, то мушу попіклуватися про нове зручне тіло.

 

Ото ж пропоную тобі угоду. Я лишаюсь у тобі. У будь-якому випадку лишаюсь. Ми можемо воювати за твоє нікчемне тіло (як вже колись було при невдалих переселеннях) і ти скінчиш свої дні у психічній лікарні шизофреніком. А можеш змінити своє життя. Я дам тобі знання, вміння, магію. Навчу та покажу. Відкрию реальну історію людства, а не ту, яку вивчають у підручниках. Дам все, що в мене є. Навчу заробляти. А з тебе – іноді тіло і бажання чути та домовлятись. І навчатись. Згода?

 

• Саме так виглядає угода з дияволом?

 

• Як забажаєш. – Дохо знову розсміялась і по темряві заплигали сонячні зайчики. Артур заворожено спостерігав, як темрява грайливо, неначе кошеня, намагалась зловити їх. – Можу кров пустити, щоб контракт укласти. Ну, щоб як у кіно. То згоден?

 

Сам собі здивований Артур кивнув настільки щиро та несамовито, що ледь не скрутив собі в’язи.

******