5. Весняне багаття. (ДОХО: Гра безсмертних.)

Жак важко підвівся на ноги та повернув скривавлену голову у напрямку вікна. Той отвір високо у стіні навряд чи можливо було назвати вікном, та через нього до темної тісної камери пробивався чи не єдиний промінчик сонця, ковточок свіжого повітря та гомін з центральної площі.

            Жак важко сперся на холодну сиру стінку камери та спробував вдихнути свіже повітря. Зламані ребра звело від різкого гострого болю. Судоми пробігли м’язами та він ледь не впав назад на плісняву трухляву солому.

            Ковток свіжого повітря був чи не єдиною розкішшю в’язня. Зламане та побите тортурами тіло боліло та жадало спокою. Кожна його клітиночка благала про допомогу. Та Жак розумів – допомоги не буде. А найближчий спокій – сира земля зверху над його бездиханним тілом. Та й то навряд чи такого як він поховають у передмісті Парижу. А цього спокою він не хотів.

З дитинства Жак був воїном. Не стільки тілом, скільки духом. Змалечку благоговійно спостерігав за суровими похмурими лицарями, що минали їх дім, повертаючись з хрестових походів. Заздрісно розглядав потерту збрую, щерблені мечі та брудний одяг, від якого тхнуло гірше, ніж від їхньої помийної ями на задньому подвір’ї. Мріяв сам отак от. На коні. І повна сума коштовностей, золота та перстнів бридкого султана з далекого та дикого Сходу.

А потім любов жінок та довгі вечірні загули з такими ж як він, де весело згадувати як ти кишки кому й де намотував. І захоплені обличчя містян, що аж роти порозкривали та захоплено слухають кожне його слово.

Романтика.

Саме ця романтика та шлях, по якому лицарі раз поз раз шастали з Парижу та на Париж й визначили його майбутнє. Він бився, немов ніколи небачений ним лев. Свято вірував та міг заткнути за пояс будь-якого святошу-богослова.

Та не це все зробило його магістром найвеличнішого, хоча вже добряче занедбаного, ордену тамплієрів.

Жак скривився від болю та виплюнув згусток крові з рота. Якби знав, чим це скінчиться – пірнув би того вечора кинджалом без довгих розмов отого дідька.

Спогад трохи віддалив біль.

… Моложавий, хоча вже немолодий, лицар сидів у таверні, що розташувалась коло центральних воріт старого міста. Ті ворота символізували епохи, крізь які примудрився проскочити Париж. Старі помпезні будівлі усередині такого ж старого муру, що був закладений для оборони. І криві незграбні хатки або двоповерхові будиночки ззовні.

У таверні було тихо. Лиш дзижчали люті від весіннього голоду мухи та шкварчав старий гусак, якого було насаджено на металевого прута над вогнищем у комині. Служка вперто крутив того прута, намагаючись хоч якось засмажити мудру досвідчену життям птицю.

Кілька відвідувачів з числа містян теж сиділи собі тихенько, перекидаючись неголосно між собою короткими репліками та косо поглядаючи на лицаря.

Лицар почухав бік, відчувши дотик давно та впевнено брудної грубої вовни, яку було накрито такою ж брудною колись білою тунікою з зображенням червоного хреста. Брязнув полуторний меч у потертих піхвах. Цей звук накликав ще кілька недоброзичливих поглядів у його адресу.

• Не подобаєтесь ви тут? – різке несподіване запитання підкинуло лицаря на місці. Він вихопив короткий кинджал та направив у бік запитання.

Старий монах, який виник невідомо звідки за його столом, приязно посміхався лицареві.

• Старий шолудивий пес. – проголосив свій вирок у бік монаха лицар та сховав під брудну туніку кинджала.

 

• І тобі гарного дня, брате по вірі. – ще більше зубоскалив монах.

 

• Чого тобі треба, старий?

 

• Та от побачив брата по вірі і знаєш, вирішив, що можу розраховувати на приязну розмову – легко проказав молодим голосом старий. Повернувся до стійки та махнув рукою, зазиваючи служку. Під накинутим на ризу плащем зблиснув красивий золотий важелезний хрест з написом латиною. Лицар зблід.

 

• Я завжди радо поспілкуюся з магістром ордену Єзуїтів.

 

• Та простіше, шановний. Простіше. Свята інквізиція. Магістри… Ордени… - мило протягнув старий, зневажливо махаючи рукою.

 

До столика підскочив блідий хазяїн таверни та зігнувся у три погибелі перед старим у ризі. Було видно, що цього субчика тут добре знають.

• Вам як завжди, святий отче? – промекав хазяїн.

 

• Так. І молодому чоловікові теж. Пригощаю. – старий посміхався, цупко стежачи очима за відвідувачами, що одночасно та одразу згадали про невідкладні справи і тихенько сунули у бік виходу.

 

• Якнайшвидше, превелебний отче. – хазяїн поцілував протягнуту стару руку та повернувся бігти. Побачив штовханину у дверях, ледь не знепритомнів, вкотре за останні хвилини, та кинувся у бік кухні.

 

• От бачиш, як у Парижі полюбляють віру. Всі згадали, що ранішня молитва у храмах ще не скінчена та радо побігли виправляти становище. А чому ти не на молитві? Чи тамплієрам слово Боже вже геть не потрібне?

 

Лицар відкинувся та гордовито поглянув у водянисті очі старого. Звик дивитись смерті у обличчя. А цей… хіба що тортурами замордують. А кінець усе одно один.

• Чому ж, преподобний? Орден свято береже слово Боже та несе його на вістрі списів у темні дикі землі.

 

• Так, так. Знаю, сине мій. Знаю… Нести просвітлення та цивілізацію дикунам – справді важка праця вірянина.

 

Лицар мав своє відношення щодо розуміння слова «дикун». Перебуваючи останні роки у походах та на основній резиденції Ордену – острові Мінотавра – Кіпрі, перейняв кілька диких звичок темного непросвітленого східного люду. Одна з них була – митися. І саме зараз дуже некомфортно себе почував, відчуваючи свій сморід та брудний одяг. А ще дуже сумував за виделкою.

Хазяїн особисто виніс їдло та напої. Лицар посмакував з глиняного кубку питво та задоволено крякнув. Гарне червоне вино теплим струмочком полилось досередини та навіяло спогади про сонце та виноградники з півдня Франкії – частини Великої Римської Папської імперії.

• Їжа теж гарна. – радів інквізитор – Так про що я? А! Про Орден Тамплієрів. Міркую собі так, йому потрібен новий Магістр.

 

• Мабуть. Не замислювався.

 

• Чому? Хіба це не достатня шана Вашим талантам, мосьє?

 

• Я? Ви отак от знаходите першого ліпшого монаха з Ордену та пропонуєте посаду? Отче, може я допоможу Вам дійти додому чи до храму? Ви лякаєте мене.

 

• Я можу злякати так, Жаку, що геть відіб’є бажання пащекувати.

 

• Ви мене знаєте?

 

• Аякже. Моя справа знати про всіх дітей Великої церкви.

 

У Жака вертілась у голові гостра репліка стосовно всіх монахів та попів, проте, пам’ятаючи хто перед ним, різко прикусив язика.

• Так про що ми? А! Не люблять тут мандрівних лицарів, еге ж?

 

•  Ні. – підтримав зміну напрямку розмови Жак, даючи собі час на роздуми над пропозицією. Хоча кисло розумів собі, що не він бере час на роздуми, а йому, неначе кролику перед змією, його дають. – Я очікував, що відношення буде більш відкритим.

 

• А за що вас любити? Ви вештаєтесь казна де. Живете на повні груди. Потім сунете доживати свій вік у Парижі, тягнучи сюди небачені та незліченні багатства зі Сходу.

А такого ні в кого з містян немає. Ані досвіду, ані грошиків… Ви – інші. Незрозумілі. А все незрозуміле відштовхує та змушує себе ненавидіти. Така вже собі проста суть пересічного громадянина. Щуряче нутро, що живиться острахами та заздрістю.

• Ваша правда, отче. – погодився лицар.

 

• Моя. – зрадів невідомо чому інквізитор. – Та завжди моя буде. Правда. Бо, навіть, якщо то неправда – після моїх тверджень ніхто не зголоситься мені суперечити.

 

• Я згоден – Лицар вирішив змінити правила діалогу та перехопити ініціативу у ньому, хоча саме у цю мить мав бажання встромити кинджала по саме руків’я у бридкі вузькі груди старого. І тікати світ за очі. На Кіпрі або на Сході його не дожене гнів інквізиції.  

Старий уважно подивився на лицаря. Неймовірно гострий розум. У Жака захололо у спині.

• Добре. Ти дійсно розумний хлопчик. Вибач, Магістр. А тепер слухай і слухай уважно… - у голосі старого задзвеніла сталь. Та така, що накажи тим голосом старий Жакові себе вбити – не ослухався б. – Орденські забули для чого їх створено. Вони живуть пихою та багатством. А бібліотеки, які були надані їм святою церквою, стоять у пилу занедбані. Орден монахів було створено з єдиною метою – тримати баланс сил у війні.

 

• За Христа?

 

• Бовдур. Від початку нашого світу точиться війна. Задовго до Його пришестя. Війна між безсмертними та людством. Ті вісім безсмертних по-справжньому керують світом і горе людям від того. Бо народжені у рабстві їхньому вони так у ньому й перебувають. Не диявол спокушує на гріхи, хоча він за тим стоїть. Безсмертні. Вони розуміють гнилу природу людського. І породжують то гроші, то розповсюджують жагу до золота, матеріальним збивають духовний ріст та розвиток людей. Вони гірші за диявола, якому слугують. Бо людина вбачає у них розраду і витрачає все своє нікчемне життя не на творіння, а на пусті речі та тупі винаходи щодо розваг. Я міркую собі так, що розвиток цивілізації завжди буде збиватись безсмертними у глухий кут. Бо їм не вигідно мати дуже розумну домашню тварину.

 

Христос захистив людей. Так. Його любов та самопожертва укупі з його силою, немов щит захистила нас усіх від цих клятих безсмертних. Вирівняла сили. Змусила тих ховатись по норах та мандрувати чужими тілами у житті.

Бо безсмертний тільки дух. Не тіло. А тіла вони мають від нас – людей, вбиваючи та випалюючи душу жертви, посідаючи на її місце.

Вашого клятого Ордена було створено як передовий загін захисту від безсмертних. І для їх вбивства. За всю історію Ордену жоден безсмертний не загинув. Накивати п’ятами – так. Померти – ні.

Унікальна бойова машина, її міць останні роки направлена на грабунок нещасних сарацинів.

Ти вважаєш, що старий з глузду з’їхав?Це лиш свідчить про те, що ти не готовий до цих знань. Та не маємо вже часу. Мусиш їх прийняти та стати на війну з шаленою вісімкою. Часу дійсно обмаль.

 

• Я не зовсім розумію…

 

• На все свій час. На все свій час. Головне, ти погодився. А розмов у нас з тобою буде достатньо. – старий легко, немов молодик, звівся на ноги та пішов до виходу. Повернувся обличчям до лицаря – А кинджал у груди мені встромити завжди встигнеш. І не думай, шмаркачу. Поїси, вийдеш надвір. Там тебе чекатимуть. Поїдеш з охороною. Завтра буде прийняте рішення про те, щоб ти став Магістром. І я на тебе чекаю. Продовжити розмову.

 

Старий пішов собі геть, а лицар упіймав себе на думці, що кинджал у груди – була погана ідея…

… Хоча саме зараз, у камері, після всіх тортур, вона не здавалась йому такою вже й поганою. Брязнув засув ззовні і двері у камеру прочинились.

На порозі стояла гарна невеличка жіночка, вдягнена за останньою паризькою модою. Русяве вите волосся гарно підкреслювало витончене обличчя, на якому, мов два смарагди, блищали зелені очі.

• Дохо…

 

• Жаку … - лицар відвернувся від красивої жінки спиною.

 

• Сьогодні ти помреш. За що? За віру? Чи за собачу службу тим, хто посалив тебе у цей гнидник?

 

• Дохо, ми мали вже стільки розмов. І чи не саме за них я тут?

 

• Ні, мій любий Жаку. Геть не за них і не через них. Мені шкода тебе та твого життя. Я можу та хочу допомогти тобі.

 

• Мені до дупи твоя допомога, чуєш? – закричав надломленим голосом Магістр Ордену Тамплієрів. – Я помру! Проте ані король, ані Папа не змусять мене довго чекати там – у пеклі. Я прошу тебе, Дохо. Зроби так, аби вони сконали.

 

• Я не люблю вбивати, та за ту послугу, що ти зробив нам, я ладна зруйнувати цю стару нікчемну фортецю. Точно хочеш померти?

 

• Хочу. Я воїн. Втеча для мене – сором. Я буду битися до останнього. Вони не зламають мене.

 

• Я поважаю твій вибір.

 

• Ти не відповіла мені… - Жак важко повернувся до дверей.

 

Двері стояли прочинені. В них нікого не було. Жак гірко посміхнувся. У цьому вся Дохо. Полюбляє ефектні виходи. Знову повернувся обличчям до вікна та спиною до дверей. Стояв непорушно до самого останнього моменту коли за ним прийшли і жадібно ловив обличчям подих весняного веселого вітру та сонячний промінчик.

Здивовані солдати крізь прочинені двері вивели Магістра надвір. Хода смерті через вулиці Парижу не зайняла багато часу.

Цього ранку на острівці, що був розташований посеред міста, саме там, де тамплієри збудували одне з див цього світу – храм Божої матері, стояв натовп. Над ним височів стовп, щедро змащений маслом.

Жак розумів, що його останній шлях до того стовпа та в’язанки дрів під ним не буде довгим. Та на довгий шлях і сам не був здатен. Пробита зламаним ребром легеня та потрощена спина давно підписали йому вирок. Він це розумів. Та бажав битися до останнього. Як не мечем, так волею своєю.

Стояв мовчки та гордовито дивився на натовп допоки його примотували до стовпа. Натовп, о диво, не галдів та не вирував як завжди, смакуючи кару. Прибитий його волею, він немов величний океан, який не раз бачив Жак, тихо дивився на нього. А Жак відповідав тим же.

Незчувся як язики полум’я підступили до ніг. Обпекли страшним болем. Лише тоді він повернувся у бік того клятого балкону, де стояв блідий король і було видно круглу мармизю Папи.

• Ви підете за мною! Ви не житимете довго! Я чекатиму там на вас, іроди! – останні сили пішли на цей крик, що пролунав над тишею площі, немов грім.

Натовп видихнув. Король зблід ще більше.

Хоча Жак помилявся. Сил вистачило не тільки на крик. Сил якраз вистачило ще й на довгий погляд, яким він цупко тримав короля та Папу. До його останнього видиху. До темряви…

Артур різко сів на дивані, немов його підкинуло вибухом. Ніздрі ще лоскотав сморід прілої соломи та несвіжої крові, смажено-горілого м’яса. А у вухах бриніло ім’я. Він вже чув його. Дохо. І чув геть нещодавно. У себе у макітрі. Таки його гарно приклало там – на Подолі. Треба з цим щось робити.

Мовчки потягнувся до мобільного, увійшов у мережу та запросив інформацію щодо прийому психолога у Києві.

****