4. Дивні сни. (ДОХО: Гра безсмертних.)

Рингтон будильника вкотре обірвав яскраве сновидіння. Артур знехотя відкрив очі, вриваючись у реальний світ. Сни переслідували його щоразу, коли він засинав. Їх було багато. Різних. І саме головне, вони були настільки реальними, що кожного разу він поринав у те, інше життя, усім своїм єством.

Здавалось, що там, у снах, справжній він. А тут, щоранку, якийсь робот чи клон, що ритуально чистить зуби, готує одну й ту ж яєчню та спішить на роботу, на якій перекладає стоси паперів, друкує, говорить, говорить, говорить, біжить, вечеряє.

Сни манили та затягували у небачений світ, з якого він все більше нехотя повертався до конвеєрного життя.

Сни з’явились після аварії та інциденту на Подолі. Скільки не билися з ним поліція та психологи – не міг згадати анічогісінько. Крім удару вітру у лице, спалаху і темряви. А потім у його пам’яті знову біг до нього на порятунок поліцейський. Неначе хтось крутив раз-поза-раз набридлий відеозапис гидкого третьосортного голлівудського фільму.

Проте була одна незначна проблема, яку аж ніяк не міг для себе вирішити. Він радо жив у снах. Навіть щось там робив. Але, перетинаючи межу сну та реального життя, неначе корова язиком злизала, з його пам’яті стиралися всі події зі сну, лишаючи лиш післясмак емоцій та адреналін від подій.

І що б він не намагався вдіяти чи зробити – нічого не виходило. Кожен раз лиш жаль від власної нікчемності та велич подій, про які не пам’ятав, були його супутниками у відчаї.

От і цього ранку він мовчки довго розглядав своє відображення у дзеркалі ванної кімнати. На нього набундючено теж дивився звідти чоловік середніх літ з першими зморшками на округлому, трохи одутлому обличчі, що вже пережило красу юнацьких років, а глибокої краси сили мужності та досвіду ще не набрало.

Він не любив своє відображення. Воно здавалось йому несправедливим. Усередині він відчував себе яскравим красенем. Привабливим для жінок та сповненим ідей та енергії. А із дзеркала на нього глипало щось ніяке фізією. І те ніяке мало чітке продовження униз, аж до самих п’яток.

На фоні цього всього непевного багатства лише сірі очі були живими. Аж занадто для цього тіла та кислої міни на обличчі.

Артур працював юристом на невеличкій приватній фірмі. Фірма мала криву репутацію та задерикуватого власника. Отже роботи Артур мав достатньо. А платили за національною українською звичкою. Скільки б він не відкладав із зарплатні – вистачало лише на свята. Мотоцикла й то допомогли купити батьки, що аж ніяк не могли «розгледіти» у ньому дитину.

При згадці про мотоцикла фізія поплила ще більше убік кислиць із дикого городу. Китайський мотопром не витримав долі та твердого характера асфальту і перебував на довгому лікарняному у одному з гаражів на Оболоні. Там у нього намагалися віднайти хоч якесь життя.

Єдина радість сірих буднів була на карантині. Криво посміхнувся та почалапав до холодильника за яйцями. Відчинив дверцята та довго дивився на холестеринові шарики з петриківським розписом несучок з якоїсь птахофабрики, виконаним у бездоганно коричневих відтінках.

Він несподівано відчув сморід несвіжого яйця і рвучко, з блювотним позивом, закрив холодильник. Усе усередині перехотіло їсти.

Неквапливо вдягнув несвіжу учорашню сорочку. Закрив заломи від довгого сидіння піджаком і почалапав шукати свіжі шкарпетки у шафі.

Запізнювався вже добре, та йому було все одно. Його шеф не дав йому повноцінно полежати на лікарняному, що надавався законом після тих страшних подій. Артур бурчав собі тихенько під ніс прокльони на адресу власника фірми, не забуваючи при тому пильно озиратися, щоб не втрапити словами у вуха адресата.

Якось вдягнувся та почалапав на роботу. Їхати переповненою маршруткою геть не хотілося. Ото й вирішив пройтись, щоб хоч якось розтрясти оте кляте сальце на животику та боках. І най йому трясця – отому іродові-експлуататорові. Його шефові. Перетопчеться.

Весіннє повітря грайливо лоскотало ніздрі. Легкий вітерець ніжно пестив йому чоло та зазивно щось шепотів. Весняне сонечко своїми ранішніми промінчиками намагалось намалювати на його сірій буденній пиці радість та щастя. Та Артур вперто не зважав на це. Він сунув з кам’яним обличчям через парк у напрямку роботи.

Якби він озирнувся навкруги та подивився на пересічних перехожих, що бігли кожен у своїх справах, то вирішив би, що аж нічим від них не відрізняється. Звичний буденний робочий ранок був написаний на всіх обличчях.

Артур знову й знову намагався згадати сон. Хоч один, крім того, самого першого. Про молодого впертого чоловіка та старого ненависного з дитинства персонажа.

А сни ж були. Були? Були. Чому він їх не пам’ятає?

Він присів на звично брудну паркову лавочку, незважаючи на те, що вмостився саме на відбитки чиїхось молодих та невихованих копит.

Відкинувся та підняв голову догори. На нього одразу накинулися промінчики з яскравою бірюзою неба та білою чистотою хмаринок.

Вітер гнав останніх весело, немов чабан свою отару, у одному, лиш йому відомому, напрямку.

Упіймав себе на думці, що вітрові, сонцю, хмаринкам або й усьому світові начхати на його проблеми та труднощі, печалі. Вони були до нього й будуть після. Та не згадають навіть такого собі Артура. Юриста.

На цій думці ловив себе дуже часто, спостерігаючи красу лісу чи силу степу, хвилі на воді або дощ на вікні.

Закрив очі. Не хотілось йому йти на роботу.

«То кинь».

Артур підскочив. Яскрава, немов оті сни, думка прокотилась у голові, глушачи безліч інших думок. Думка слушна. А от що робити без роботи? За що житиме? Е ні. Працювати. Працювати. Працювати.

На днях знову прийдуть рахунки, потім платіж за оренду отого стійла, що власник гордо йменував квартирою. Та й мотоцикла треба ремонтувати за щось.

Хутко підвівся та підтюпцем побіг на роботу. Працювати.

Лиш коли прочинив двері офісного центру, зупинився. У голові було пусто. Ані думок, ані бажання жити, ані бажання працювати та вислуховувати нескінченні проповіді шефа про його нікчемність.

«Допоможи мені. Будь ласка. Мені дуже боляче», – майнула думка усередині.

«Мені?» – подив Артура був перерваний шквалом думок про його ницість та нікчемність, про те, який він невдаха та звичайний. Про красунь, що проходили не повз, а крізь нього.

«Ні. Мені».

«Хто ти?»

«Я – Дохо».

— Який дохо? — ошелешено уголос запитав Артур.

«Бовдуре, голос жіночий? Жіночий. То не «який». «Яка». Я – Дохо. І мені треба допомога», – відповідь з’явилася безголосно у його голові.

«А ти де?» — теж перейшов на думки Артур.

«У тебе усередині».

«У голові?»

«У душі. І у голові».

«То киш звідти».

«Не можу».

«Я – шизофренік».

«Ні. Ти – це ти. Я – це я. Мене вбили того ранку на Подолі», — голос слабшав, наче віддалявся.

— Дурниці та нісенітниця, — буркнув під ніс Артур та жваво рушив на роботу. Голос усередині йому нічого не відповів.

Артур аж до самого обіду прислухався до себе, та нічого отакого дивного не відбувалось. То ж викинув з голови, зайнятий по вуха новими справами старого скандального шефа.