Розділ 1. Анжеліка. (Відьмине коло)

Вона була дуже тендітна. Ніжна та лагідна, немов кошеня. Відьмак пестив її чутливу шкіру і вона вигиналась у екстазі.  Їхні дихання то співпадали, то знову розбрідались. Кожного разу, коли вони видихали в унісон, Відьмак щонайглибше проникав у неї. Тоді з її пухкеньких вуст було чутно ледь помітний стогін. Обоє втратили відчуття часу.

Відьмак настільки захопився нею, що перестав зважати на втому від українських доріг. Бо проїхавши сто кілометрів українськими шляхами, маєш відчуття трьох повних мішків на своїй спині, почервоніння очей та геть загублену та виснажену нервову систему. А заради цієї зустрічі він проїхав понад шістсот кілометрів.

Коли обидва вже втомлено відклеїлися один від одного і щаслива та розпашіла Анжеліка пішла до душу Відьмак, у чому ненька народила, попрямував до зали де, як він гарно пам’ятав, був ще значний запас сиру та винограду. А таку їстівну суміш він полюбляв.

Бухнувся у крісло вологою дупою та хапнув кілька ягід винограду. Прицілився на шматочок сиру але несподівано завмер та напряг усе тіло.

Із-за шафи лізло воно. Колись то був гарний видний кремезний хлопець. З високим чолом та зеленими очима. А може й сірими. Колись за життя. Зараз він більше нагадував викопаний з землі шмат м’яса, який знайшли місцеві черви та кілька весіль на ньому відгуляли. Очі-буркала були водянисті та зливались кольором з усім тілом. Взагалі, хлоп виглядів…. як звичайнісінький привид, що вмер трохи не своєю смертю.

Відьмак-таки схопив шматочок сиру, відкинувся у кріслі, розваливши свої причандали, і вальяжно запхав сир до рота.

Привид вирячився на Відьмака і тихо застогнав.

Відьмак хмикнув та потягнувся ще за одним шматочком, прислухаючись чи не пропав шум води з ванної кімнати. 

• Тобі чого, хлопче? – запитав у  привида.

Той присунувся ближче до столу та грізно булькнув.

• Суттєво. – ошкірився Відьмак. – Проте трохи якось не інформативно, згоден?
• Ти…

Пауза.

Відьмак знову ошкірився по-звірячому і потягнувся до балії з вином. Привид сіпнувся до столу, але завмер за кілька сантиметрів від балії. Це не зупинило Відьмака.

• Ти кохався з нею. З моєю Анжелікою…. Дружина. Діти.. – привид застогнав.

Відьмак розслабився. В очах промайнув жаль до нещасного. Звіряча усмішка згасла.

• То ти її чоловік? Якого вбили?
• Тааак…
• Чому не відійшов? Тебе не забрали чи щось тримає?
• Я не можу піти..

Шум води у ванній кімнаті припинився і звідти почулося ділове сопіння. Відьмак швидко підібрався.

• Щезни. Я її не ображу. І сьогодні не чіпатиму більше – останнє речення ледь  видавив з себе,

згадуючи округлі налиті форми Анжеліки.

Привид розчинився у повітрі і до кімнати ввалилася розпашіла мадам у білому халатику, що апетитно підкреслював всі сильні сторони Анжеліки. А сторін було, на превеликий жаль Відьмака, достатньо для продовження розмови у ліжку.

• Що робиш? – Анжеліка стрельнула очима, що більше нагадували очі Мальвіни з казочки про скажене поліно та рейдерське захоплення театру імені Карабаса.
• Нямаю.
• Я теж хочу. Як ти, заморився дуже?
• Можу пригостити тебе кавою у місті
• У мене є смачна кава, я приготую.
• Хочу у місті – завередував Відьмак.

Вередував з двох причин.

По-перше, відчував себе її гаремом. Бо окружною міста у супроводі новенького джипа Анжеліки пробрався потемки до її резиденції що на березі річки і, оглядаючись на сусідні будинки, швидко загнав свого жужика до двору. Анжеліка дбала про репутацію і ховала свого коханця подалі від злих язиків та чорних очей.

По-друге, сам же обіцяв тому… ну розвіяв би… і далі на гарячу молодичку. Аж ні. Дивись. Совість проснулась. Хай їй..

Анжеліка ще потерлась апетитним тілом об нього, натякала, але, побачивши показну втому Відьмака, залишила його відпочивати, пообіцяла привезти смачний сніданок і поїхала додому. У місто. До дітей.

Відьмак рушив до ванної, увімкнув душ та став під трохи прохолодну воду. Освіжався.

Привид стояв у кутку ванної кімнати та дивився на нього.

• Дай помитися, друже. Не набридай. Ще поговоримо. Я слово тримаю.
• Дякую… - привид розчинився.

Відьмак спокійно витерся полотенцем і чекав поки пройде сверблячка. Вона приходила кожен раз після миття. І кусала все його тіло, що дуже полюбляло чистоту. Це була невеличка ціна за запах чистого тіла. Як і всяка нечисть, Відьмак мав дуже болючі відчуття від проточної води. Легенди не брехали. Подумав про нечисть. Як і вся чортівня стояв на обліку у Служби Божої. Не отих що у ризах, що розмахують кадилом. Клерки Божої Служби хоч і не були янголами як в прямому, так і в переносному значенні, але живими їх назвати було досить складно.

Вони ревно несли службу і вислужувалися перед начальством. Тому шпиняли і зачіпали ні в чому неповинну нечисть постійно. Особливо ненавиділи Відьмака. Бо не могли нічого вчинити йому та заподіяти. Відьмак постійно допомагав у справах їх начальства як по своїй так і по не зовсім своїй волі. Іноді радо. Іноді ж…. проклинав долю і не радий був своїй силі.

Привид терпляче чекав у кутку зали біля шафи. А йому що, він вже мертвий. Для нього час відносний.. Хмикнув Відьмак. Він вже… не поспішає…

• То поговоримо? – Відьмак зачепив виноградну лозу та знову розвалився у кріслі.
• Ти не міг би? Вдягнутися…
• Ще чого..
• Йди від неї. Не чіпай.
• Чому? Ти її охороняєш?
• Так. Я не дам її нікому.
• Та ти що? І що ти робиш? З чоловіками Анжеліки.
• Лякаю. Дім скрипить. Моторошно. Вони не бачать мене, але відчувають. Не даю спати.
• Увесь набір бойового привида. Зрозуміло. А чому не відпустиш?
• Не можу. Я тут. Не кривдити.
• Варіант. Але чому? – допитувався Відьмак.

Привид кліпнув на нього і притих.

• Як тебе вбили?
• Хотів придбати автівку. Мав гроші. Боляче. Дуже. Дружина. Діти.
• Це зрозуміло. Тебе ж відспівали. Попи.
• Так. Але я не пішов. Болить.

Відьмак зітхнув. Він мав силу відпустити привида з цього світу. Та щось йому заважало махнути і викинути цю душу у світ мертвих. Щось не клеїлось. Привида вбили не в будинку. Не від ревнощів або кохання загинув. Чому не йде від Анжеліки? Вона чує його своєю душею, але не тримає. Чому лишився? Ще й у будинку. Не по канонам.

• Як ти тут опинився?
• Вода.
• Ну річка. І?
• Вода.
• Дуже інформативно. Що пам’ятаєш? Після смерті.
• Земля…. Темно…. Вода…
• Та що вона тобі та вода? Йди собі. З миром. Відпочивай, друже. Я не гарантую, що твою Анжеліку ніхто не образить, але сам даю слово. Я її не ображу ніколи. Йди..

Відьмак махнув рукою і привид почав танути у повітрі. Роззявив рота та майже нечутно

-…. Дякую…легшає….

Відьмак насупився і жваво точив виноград. Увесь настрій гарного сексу було спаплюжено цими людськими емоціями. Один помах руки на привида раніше і Анжеліка ще довго тішила б його тіло й душу. Відчуття втрати насолоди спаскудило настрій зовсім. Він буркнув щось нечемне на адресу привидів, що шляються ночами і не дають дорослим людям відпочити, зазирнув до холодильника і, не знайшовши ніяких смаколиків, рушив спати.

Ранком прибула мадам у легковажній блузочці і з повними руками їжі. Їжу вони їли вже холодною, розпашілі та щасливі. Кава була смачна, ранок сонячний. Спішити Відьмаку саме сьогодні було нікуди тому він ще раз підхопив красуню на руки і потягнув до спальні.

Коли знову лишився сам згадав про привида. Побазікати вони вже не могли, але загадка не давала спокою. Що тримало тут привида?

Дитячий зойк він почув тільки тому, що відчинив двері на терасу і стояв насолоджуючись легеньким протягом від річки. Зіниці розширились і Відьмак побачив своїм поглядом дитячу голівку майже на середині річки. Сильна течія несла дитину вниз за місто. Він сягнув з балкону, гепнувся о бруківку двору босими ногами і   кинувся до хвіртки. Трава, комиш, мул, вода. Вода. Щось промайнуло  у підсвідомості, але він з усієї сили гріб до середини річки і зниклої голівки.

Зір Відьмака ще працював і крізь товщу води він побачив тільце, що швидко зникало. Нирнув і швидко поплив під водою, перетворюючи легені на автономну систему живлення. Схопив малого і різко рвонув угору. За кілька сантиметрів від поверхні налетів на невидиму стінку і боляче гепнувся головою. Замакітрилось і пішли у очах рожеві коники. Але не випустив малого. Спробував ще. Ні. Світло і поверхня такі ж недосяжні. Щось пішло не так…

• Я тебе … заманив..
• Ти хто, дідько?
• Я вб’ю тебе…
• Воно тобі не треба. Випусти. Поговоримо.
• Ми говоримо.
• Дитина. Дай хоч витягну.
• Не треба… смачно …. Мале життя…. Мммммм….
• Ти дух води? Водяник?

Регіт вдарив по вушним перетинкам.

• Я …. Це я….
• То покажися. – Відьмак додав силу у голос. Треба було щось вирішувати, бо врятувати дитину скоро буде неможливо.

Він з’явився. Відьмак вилаявся. Ще один привид. Тільки синіший. І бридкіший від попереднього. Допоки привид матеріалізувався Відьмак вирвав руками тіло дитини догори і сам вигулькнув. Трохи сили через руки пішло до дитини. Сила виштовхнула воду з дитячих легень.  Дитина розкрила очі і зойкнула. Відьмак щосили   жбурнув дитиною у напрямку берега. Дитинча розсікло плесо як реактивний скутер і, втрачаючи швидкість повільно занурилось, дістало ногами мулу і, спотикаючись і кашляючи, пошльопало до берегу. Це останнє, що побачив Відьмак до того, як його за ноги щось смикнуло вниз. Легені не встигли перебудуватись і його почало душити.

• Ти помреш…. Як і всі… як її чоловік… ти будеш мертвий…
• Отепер побалакаємо – часу у Відьмака лишалось в обмаль. Треба було забазікати оте, щоб мати змогу і час на перебудову легенів.  – Ти що таке?
• Я задушу тебе.. помри… здоооооохнииииии

Привид не повівся. Відьмак відчував що сили витікають у воду і розчиняються там. Він нічого не міг вдіяти. Тіло мліло і руки не слухались. Силу було заблоковано привидом, що душив його зовсім вже матеріально.

«Що ж ти за падлюка така? Привиди ж не можуть мате…» - стемніло.

Раптом по спині пробіг промінь світла. Ну, йому так здалося, що це був промінь. Він відчув ще світло. І ще. Легені різко перебудувались і Відьмак розплющив очі. Він бачив здивоване рило привида і промінчик світла, що сходив з неба у воду і лагідно пестив йому спину.

Відьмак вчепився у привида обома руками і потягнув його долу. З усієї сили припечатав у мул. Усівся зверху і підняв правицю. Сила, збільшена променем, запульсувала і огорнула привида. Знання вдарило у скроні і трохи заточило. Але не зупинило Відьмака. Допоки привид розтанув він знав усю історію жалюгідної душі.

….. Була у селі криниця. Саме там і втопився п’яничка. Жив пусто і помер безглуздо. Нікуди його душа не поділась, бо у селі п’яничку тихо ненавиділи за життя і після смерті ніхто його не відспівував. Була темна історія про вбиту красуню села. Але дуже темна і хоч підозри падали на п’яничку -  довести ніхто нічого не зміг. Отак підозри запали в серця людські та нівечили нікчемну душу п’янички аж до самої його безглуздої смерті.  Криницю селяни закопали бо ніхто не хотів води після небіжчика.

Кілька сторічь було тихо.. а потім… Потім на тому місті побудували  дім молодята.

І привид п’янички з криниці був розбуджений, коли для будинку воду видобували.

Першим помер чоловік. Бо привид з алкогольним минулим бачите ЗАКОХАВСЯ у його дружину. Кохання річ страшна і сильна. Сильніша за нежить чи магію. Кохання саме собі – магія. А коли кохання приходить у темну нікчемну душу воно не завжди робить її кращою, але гарантовано робить її сильнішою.  От і додала магія привидові сил настільки, що зміг він капостити у матеріальному світі.

Він нашіптував знайомому у темну душу і той вбив чоловіка за гроші. І закопав. Закопаний труп чоловіка торкнувся води ґрунту і  попав у владу та на служіння алканавту. 

Наступним був іноземець, що орендував будинок на літню пору. Закохався у спілу Анжеліку та мріяв у будинку уголос. Це й почув привид чоловіка Анжеліки та й доніс своєму господарю.

Згинув француз. Збила його вантажівка біля будинку.

Відьмак був третім кандидатом на служіння. Але не пройшов співбесіди. Роботодавець не витримав.

Відьмак виліз на берег і стикнувся зі здивованим поглядом малого, що тремтів на березі.

• Я думав Ви потонули.
• Тупцяй додому. Нікому нічого не казати! – зробив звірячі очі Відьмак і з посмішкою дивився як мелькають босі п’яти малого. – Виходь рудий.

З під куща височилось незграбне створіння, яке за життя було рудим і розмовляло французькою.

• Bon …

Відьмак заморено змахнув рукою і француз розтанув.

Він прожив у будинку ще кілька днів. Для перевірки. Все було тихо. Гарна господиня заходила прямою дорогою у його серце. Увагою та ніжністю, лагідністю та подекуди несподіваним і неочікуваним норовом. Їх шляхи розходились геть ненадовго. Він дав обіцянку їй повернутись. Бо відносини дійшли до того, що вони щодня снідали і обідали разом у місті…

… Їхав він обережно. До міста Анжеліки лишалось кілька кілометрів. Він хвилювався. Хотів притиснути її до свого серця і ніколи вже не відпускати. На панелі з ним їхала маленька коробочка, в якій була частинка його сили і серця, вторована в камінь на обручці.

Світло фар висвітило кілька автівок, що перекрили шлях. Попереду стояв давній знайомий Відьмака. Дуже нехотя Відьмак натиснув на гальма. Опустив скло. У отвір глянула обридла і знайома пика.

• Служба Божа. Старший клірик Варфоломій. Туди тобі не можна.
• Чому? – напали втома і розчарування.
• Бо вона заслуговує на НОРМАЛЬНУ людину. А ти потвора. У неї інша доля. Вали додому.
• А як не почую?
• Тоді маю розпорядження тебе зачистити. Вибирай. Аварія або інший нещасний випадок.

Він не жартував і Відьмаку то було відомо. Але він кохав Анжеліку. Розпач і злість охопили його. Очі звузились до звірячих і поглянули на клірика. З-за машин почали вигулькувати інші клірики. Ого! Восьмеро. На одного нього. Не впорається. І не пропустять.

• Не можна, розумієш? Тобі не можна… Вибач. Служба. – несподівано тихо і лагідно вмовляв Варфоломій – Відьмаче… Будь розумний. Повертай. Не губи себе. Ти ще потрібен Йому. Прошу…

Відьмак зовсім по-вовчому завив. Туга і біль скрутились у тому і вирвались, понеслись до місяця.

Клірики позаду автівок напружились. У повітрі мелькнули спалахи. Клірики готувались до бою.

Відьмак з’їхав з дороги і вийшов з авто. У руці тримав перстня, що віз коханій. Мовчки притис його до грудей і пішов просто на заслін. У серці палало. Він погасив силу, відкинув магію і не заготував жодного закляття. Палало серце з іншої причини.

Спалахнуло. Гепнуло. Вибухнуло. Зруйнована десятиріччями вщент ненависним злим духом – Автодором дорога ще більше розвалилася. Горіли автівки. Вогонь миготів і вихоплював з темряви розгублені обличчя кліриків, що дивилися вслід Відьмакові.

Відьмак мовчки йшов у напрямку міста, притискаючи до грудей перстень. До міста лишалось кілька кілометрів.