НЕЧЕСНА ГРА. (З буденного життя)

(малюнок Олени Трофанюк)

*****

Експрес мчав його по ланам рідної країни зі швидкістю більше ніж сто п’ятдесят кілометрів на годину. Він мілко дрижав вагонами, наче саме вискочив з холодної весняної води на легкий вітерець. Невідомо було, чи витримає темп та вібрацію, та вперто надолужував час.

Після плутанини з квитками та місцями, бо подали стару модель замість надсучасного потягу, чоловік не звертав уваги ані на запізнення, бо розумів, що старе не наздожене графік нового, ані на дрижання.

Пару разів, правда, мелькнула квола думка про ризик такої швидкості українськими залізними шляхами, та вона не закріпилась у нього у голові. Було байдуже. Та й не поспішав.

Часи, коли він стрімко летів додому і нервував з приводу запізнення бодай на хвилину – давно минули. Дома на нього тепер чекали лиш стос немитого посуду, повна пральна машина холостяцької білизни та оплачений до кінця цього місяця інтернет. Про вічно голодного, з пустим черевом, холодильника, у якому щось таки десь у кутку самотньо здохло, не думав. Холодильник впертий хлопець, а доля не посилає випробувань, які неможливо витримати. Звичний до ігнорування холодильник його не чекав. Це точно.

Думки текли спокійно та неспішно, не звертаючи ані якої уваги на тривоги та інстинкт самозбереження. Думати було над чим і по роботі, та надовго наснаги не вистачило. Думки потинялись у голові та, майже зморені дрімотою, зачепилися за Карину. Дрімоту та сонливість наче рукою зняло.

Поглянув на смартфона та розблокував його відбитком пальця. Телефон одразу ж видав зображення чату. Його з нею переписки. Останні повідомлення були занадто стрімкі та гарячі.

«Ти казишся, бо я тобі не дала. Бо ти ні риба, ні м'ясо. Таке щось. Незрозуміло що».

Мовчки швидко набрав текст.

«Не дала, бо не дуже й хотів. Бо ти ніяка.»

Ледь не додав, що не викликає потягу, як жінка. Та не виглядає на свої амбіції. Та вирішив, що то буде вже занадто. Занадто багато інформації.

Відправив месседж та знову відкинувся у зручному кріслі першого класу. Мимо нього, у чистому вікні, проносились картини весни. Зелень гуляла весілля з сонцем і гульня якраз виходила за рамки пристойного.

Знову примружив очі та почав згадувати як то почалося…

А почалося то дуже просто. Півроку тому до нього, зневіреного у долі після майже кримінального розлучення з колишньою, несподівано у Фейсбуці написала досить мила жіночка. Повідомляла про своє бажання спілкуватися з таким симпатичним чоловіком. Він ніколи не бачив її раніше. Не зрозумів, коли встиг до того записати її до друзів на сторінці, бо саме звідти видалив її за тиждень до її листа. Вона потрапила у «чорний список» по одній лиш причині. У той список увійшли всі контакти з того міста, у якому мешкав до розлучення зі своєю сім’єю, спільні друзі та знайомі, а також її рідня та подруги.

Чорнява симпатюля писала щирою українською мовою, що не могло не зацікавити та трохи здивувати мешканця центральної частини країни. Неймовірний суржик панував у цих краях. Смішні та іноді й дотепні поєднання русизмів, іншомовних модних слів, основного змісту яких майже ніхто не розумів, та рідної мови були непосильним шифром для гугл-перекладача. А щира українська від мешканки центральної України – це як живий крокодил Гена з гармошкою у лапах та капелюхом для монеток на Хрещатику.

За кілька хвилин муштри інтернету він знав про неї майже все, що коли-небудь було викладене до мережі. Нескладно було припустити, що це якась підстава від його колишньої.

Насамперед, ініціатива жінки до знайомства, яка є звичайною практикою, а у деяких і правилом, в розвинених країнах була непритаманна менталітету в Україні. Тільки це викликало як зацікавленість, так і підозру.

Та й ще деякі факти свідчили про припустимість підозри. Вона з того самого міста, має спільні з колишньою знайомства, могла або й мала стикатись з колишньою, бо свого часу була шкільним психологом у їх дітей.

Особливо зачепила професія. Психологи – ще ті шкідливі створіння. Окрутять і незчуєшся як опинишся у тенетах їхніх бажань та думок.

Можливо, дув на холодну воду, та перевірити таку версію мав. Дуже не хотів нового розчарування у жінках та нового болю.

Кілька нескладних перевірок одразу ж довели – міг не помилитися у своїх припущеннях. Мав за нову знайому віртуальну людину, яка усіма можливими шляхами уникала контакту, тримала на дистанції витягнутої палки – ні ближче, ні далі. І головне, щоразу фіксувала йому у чаті необхідність піти до колишньої на переговори та капітуляцію.

Таке знайомство навряд чи могло б затягнути у вир відносин та емоцій. Хіба що віртуальних. Але віртуальне кохання вважав замінником сніданку у телевізорі. Волів відчувати партнерку, бачити її очі та вдихати аромат її тіла. Та й до серйозних відносин був ще не готовий.

Жіночка була геть не у його стилі і скоріше нагадувала колишню. Особливо своїм нестерпним бажанням принизити та пошпиняти.

А коли додати до цього ще й неймовірну підозру, що це розваги двох чи більше усамітнених долею та озлоблених долею жінок, то відчувати себе жертвою експерименту не бажав.

Але… Коли зробити припущення, що це брудна та нечесна гра по відношенню до нього, то він й сам вправі розважитись.

І віртуальна переписка спалахнула з новою силою.

Вивіряв кожне слово. Кожен кпин або лагідне слово були добре сплановані та виважені. Не давав волю емоціям. Грався у шпигуна. Як малий хлопчик радів від спланованих ситуацій. Особливо коли виходив з них переможцем.

І не давав можливість Карині, саме так звали жіночку, здійснити задумане. І ті кілька спроб віртуально кинути його у їх віртуальних баталіях терпіли фіаско та розбивалися об його лагідність та терпіння. Протиставляв агресії ніжність, бо добре розумів, що то найсильніша зброя.

Вони надсилали один одному фото та базікали записами у чаті з раннього ранку до пізнього вечора.

Гра йому подобалась. Вона дала хоч якісь барви незвичному до самотності життю.

Ледь посміхнувся краєчками губ та відкинув крісло. Закрив очі та спробував закуняти.

******

Карина швидко підхопила мобільного та глянула на месседж Богдана. Ніяка? Вона? Треба було щось написати на те. Це зухвале падло має бути покараним. Хоча б тільки словами, але вкусити мала.

Емоції вирували усередині. Яке воно зухвале! Бевзь! Придурок! Отак би гепнула по отій пустій зухвалій макітрі! Щоб гуло аж до наступної Пасхи.

Примружила очі і несподівано для себе посміхнулась.

Гра була цікава. Після свого кримінального розлучення лишилась з малим одна у квартирі. У колишнього стало розуму та совісті не випхати їх на вулицю, а переоформити житло. Може тому посприяли ще й синці, що дуже довго сходили з її тіла і навічно викарбувались у неї у душі. Совість мучила за них, ото колишній й не брикався. Відкупався і від неї, і від своєї совісті.

Так, це її лютило. Не тільки по відношенню до колишнього. До всіх тих, що тягають у штанях англійський сніданок.

Сильна характером та ерудована вона воліла чоловіків незвичних, розумних, з багатогранною душею та сильних. А від таких саме й клопіт.

Коли її подруга запропонувала погратись у шпигуна з її колишнім – спочатку відмовилась. Ще геть боліло після розлучення серце та не було бажання не тільки будь-яких стосунків, а й навіть базікання чи переписки з якимось із самців.

Та згодом кивнула. Дуже вже настирно душила її подруга. Адміністративна тиранка, звична повністю контролювати свою власність, подруга шаліла від невідомості «що ж у того козла відбувається». Бажала помсти та крові, знущання та приниження. А потім – «у стійло» - на колінах мав приповзти до неї, додому.

Карина не знала, чим може тій допомогти. Та раз погодилась, то треба було щось робити.

Переписка, немов лісове багаття, підхоплене нічним вітром, шаленіла та сипала іскрами. Вона засинала та прокидалась з його листами та думками. Відправляла спочатку усі, а потім лише деякі, подрузі. Та фиркала у слухавку та разом вони мудрували відповідь.

Принизити, заворожити та кинути, добити розбите серце падлюці та головне – знати достеменно, що ж у нього там відбувається.

Проте, вона була гарним фахівцем. Проаналізувавши переписку зрозуміла – їх викрито. Богдан вів свою гру. Нечесну, хоча на що мали сподіватися. Розумний… І ти дивись який хитрий та зухвалий. Ну нічого, вона покаже йому де раки зимують. Виклик прийнято. Вона його знищить.

І тоді вперше вона надіслала йому картинку з Сірим вовком та Червоною Шапочкою. Не діждеш, вовче. Розітнемо тобі пузо.

Карина посміхнулась тому спогадові і заклякла. Бо за ним прийшов інший спогад.

Вона йшла вулицею міста від своєї роботи до кафе. Була обідня перерва і вона поспішала. Треба було щось перехопити їстівного та викурити пару-трійку цигарок під каву. Вона налетіла на Богдана саме за пішохідним переходом. Було зрозуміло, що він чимчикує по своїм справам і на зустріч з нею не планував. Мить ошелешеності закінчилась несподівано для неї. Вона відчула його губи на своїх губах. Його руки ніжно, але сильно, притискали її до нього. Усередині піднялось збудження і неконтрольовано вирвалось тремтінням усього тіла.

Цілувались довго, заважаючи перехожим та автівкам, що паркувалися. Потім так само мовчки розійшлись кожен по своїм справам.

Вона ненавиділа його за той поцілунок. Навіщо він то зробив? Свідомо чи ні?

******

Богдан знову відкрив очі. Тільки задував їх єдиний поцілунок. На губах і зараз відчувався її смак. Він був не готовий тоді. Не знав, що сказати їй, коли вона виникла перед ним біля переходу. А треба було хоч щось сказати. Все ж таки ніби знайомі.

Сам нестямився як обійняв її ніжно та притис свої губи до її губ. Вона відповіла. Такого він не відчував давно. Колишня не любила цілуватись. Вона кривилась кожен раз, коли її цілував. А тут…

Він мрійливо видихнув та прогнав геть той спогад. У його грі цього не мало статися. Але сталося. Неочікувана несподіванка. Ледь не спаплюжила усю гру.

Навіть у театрі він тримався як супер шпигун. Згадка про театр розтягла губи у посмішці.

Це був другий випадок у їх житті, коли вони бачили один одного. Другий і останній. Він неодноразово запрошував її до театру або кіно. Дуже хотів наживо побачити ту заслану йому шпигунку. Хотів збентежити та вивести з рівноваги. Навіть квитки придбав та надіслав їй.

Звісно що вона не пішла. Ходив сам, бо вистава була дуже цікава і не хотів пропустити. Він геть не засмутився тому, що йде один. Скоріше, його б збентежило, що вона прийшла б.

Тому за театр тему вони у переписці не піднімали більше. І от, одного разу, несподівано вона сама запропонувала театр і навіть надіслала квитки, які сама придбала. Це було якось дивно та неочікувано. Тому й погодився. Бо було цікаво, що ж вона замислила.

У театрі вивчав її. Вистава була складною психологічно та не один раз торкала душі. Тому жадібно дивився на неї, її очі. Хотів побачити її реакцію на життєві ситуації. Але, незважаючи на рюмсання з сусідніх крісел та шмагання у хустинки, Карина сиділа із скам’янілим обличчям. Незрозуміло було, чи подобається їй вистава і чи торкає вона її душу.

«Вона воїн та добра штучка» - думка застережливо стукала у його скроні увесь вечір по дорозі до неї додому.

Уся його галантність та ніжність очікувано не призвели до результату. Після короткого поцілунку він лишив її на зупинці біля її будинку. Щоб не компрометувати перед сусідами. Рикнув двигуном та поїхав собі додому, ані краплини не шкодуючи тому, що не вивчив її тіло.

****

Похід у театр був помилкою у їх з подругою стратегії. Гарна ідея про «поматросити та кинути» перетворилась на вперте сидіння у залі театру.

Вона не могла розслабитися. Не могла дозволити собі емоції, які викликала вистава. Дуже хотілося заревіти та шморкати носом. Але ловила на собі його погляд і не могла.

Він дивився на неї більше, ніж на виставу. Вона розуміла – вивчає та аналізує. Вона не дасть йому ключиків до себе. Хай не сподівається. Він програє цю гру. І піде собі геть принижений. І поповзе тоді миритись до подруги та приймати усі умови капітуляції.

Хоча, на місці подруги, вона б цінувала такого чоловіка поряд, а не блукала у пошуках пригод з іншими. Та й сама так робила свого часу. Але у неї був карколомний спуск сходами перед тим. І руки колишнього, які почали цей спуск. Вона мала право на інших чоловіків.

Глянула тоді зацікавлено на Богдана. Може й він десь нашкодив у подружньому житті? Сильний та неочікуваний у вчинках, він був здатен. Але не була впевнена, а подрузі звично не вірила у її казках. Хоча, припустити такий розвиток їх подій могла.

Потім швидкоплинна подорож додому, поцілунок, звичне «ні» на продовження розмови у більш відвертій площині, і от вона вдома.

Тоді вона дуже шкодувала за відмовою. Хотілося відчути сильні руки Богдана на собі. Щоб розвернув, притиснув до стіни та по-хазяйські задрав платтячко. Але замість того довго обговорювала події та плани на гру з подругою.

Треба було вже кидати його та направити у кігті подружки. Додому.

Кілька невдалих спроб і от… він сам написав того повідомлення. Воно звучало на кшталт «Я знайшов ту єдину, з якою хочу бути разом. Я тобі не відповім. Чао.»

Десь у грудях різонуло. Вона помірковано вирішила, що то біль від поразки. Але не мала ж програти. І не могла зрозуміти, як це він без її відома зміг когось там знайти. Треба буде відслідкувати оту лярву у Фейсбук, хай тільки виставить її.

І взагалі, за цією клятою грою вона геть випустила своє особисте життя. Треба буде знайти когось собі. Вона теж жива людина і має влаштовувати особисте. А не гратися заради егоїзму подружки.

 

 *****

Богдан пригадав того месседжа, який вирішив написати одного сонячного ранку. Гра набридла йому.

Він не отримував очікуваного задоволення. Взаємні кпини обридали та лягали тягарем на гарний настрій. І головне, майже весь вільний час свого останнього закордонного відрядження він провів у пошуках «червоненької квіточки».

Карина у одному із своїх месседжів замовила квіточку. Як у казці. Європейське місто було насичене подарунками та сувенірами, але ніщо не підходило під те визначення. Та не мало того духовного сенсу, який хотів би передати. Сердився на себе і шукав. Знайшов лише наприкінці третього дня. Як у казці. Незважаючи на ціну ніс до готелю склянку, у якій усередині застигла червона квітка. Склодув настільки майстерно видув квітку та краплі роси усередині, що виникало враження ніби зараз ця квітка зітхне та розвернеться до сонечка. Вона була більше ніж жива. Тремтячими руками обережно ніс подарунок і мріяв про казку.

Потім у готелі нервував і злився сам на себе. Ледь не скинув дорогоцінний подарунок на підлогу. Та невдовзі, недбало загорнувши у папір, кинув квітку на дно сумки.

Треба було припиняти ту гру. Ой треба.

Рішуче повідомлення пішло адресату і він полегшено зітхнув. Не буде більше Карини і тієї клятої гри.

І от саме сьогодні мав нову переписку. В ній вона повідомляла, що знайшла собі хлопця. Чимось схожого на Богдана. Описувала натхненно як їм добре спілкуватись годинами удвох.

Кожне його побажання щастя та вираз співчуття її новій жертві закінчувались одним. Вона вперто продовжувала писати йому, намагаючись сильніше зачепити його самолюбство.

Та він не звертав на те уваги. Нечесна гра с самого початку будувалась на засадах кпинів у заборонені місця. Отож нічого нового для себе не мав. Звично одбрикувався та міркував, чого їй дійсно треба.

Мигнули привітно вогні Києва. Потяг прибував на вокзал. Останні чотири години тиші у ефірі дали таки змогу згадати усе. Та від того на душі було якось пусто та тихо.

Таки Карина змогла заподіяти йому лиха. Вона пробила у його серці нову дірку, через яку назовні сочилися рештки щастя та радості.

Колись він не зміг відповісти їй, чому так мало називає її по-імені. Тепер сам розумів. Не хотів, щоб у тому звертанні було чутно тепло, яке радо вкладав у те ім’я. він не хотів казати їй, що їй вдалося. Що саме зараз життя без неї і без тієї клятої гри – пусте.

Він не повернеться до колишнього страху життя. Ніколи. І одна з причин – саме Карина. Вона навіть у кпинах дала йому світле та чисте спілкування та тепло, якого не мав досі. І силу. І новий біль розлуки.

Вирішив, що то буде чесна нічия та потягнув сумку з речами до виходу на перон…

****

Карина тільки роз’їхалась зі своєю подругою. Таки він обіграв її. Зміг протистояти її професіоналізму та досвідові. Він не повернеться назад до подруги. Гру було програно. Але ж вона змогла його зачепити. Сердилася, що негідно писала подробиці про нового обранця, виставляючи на вид свої нові інтимні відносини. Та й дійсно, новий обранець чимось нагадував Богдана зовні. Трохи зсередини. Гарний типаж. Їй подобався такий.

Та чогось не вистачало. Наче усередині хтось вирвав шматок від радості та щастя і поцупірив у невідомому напрямку.

Вона зізналась собі. Життя без гри буде трохи прісним. Хоча ображання Богдана й викликало у неї суперечливі відчуття від насолоди і задоволення до жалю та шкодування, вона звикла до спілкування та його. Хотілось, щоб він був поряд. От саме зараз.

Але відчувала, що десь змогла таки зачепити його за живе. Не пішов він остаточним переможцем. Бачила спокійний гнів у його месседжах та розчарування у такому фініші. Він не взяв чисту перемогу у цій грі.

Скоріше, вона схилялась до твердої нічиєї. Вони зійшлись у грі до іскор з лобів, якими стикнулися, і розскочились у різні сторони. Закон фізики у дії.

Мовчки крутила кермо. Машина мчала нічним Києвом…

*****

Богдан трохи постояв під нічним небом міста, на якому не було видно зорі, які так любив. Вдихнув сморід вокзалу та пішов у напрямку метро. Скоро мав прибути останній на сьогодні потяг.

Він ненавидів Карину. Емоції вирували усередині. Клята курва. Вона таки потопила його спокій.

*****

Карина вийшла з авто і пішла у напрямку залізничних кас. Чому туди йде ще не знала. Вона настільки розсердилася на Богдана, що ладна була бити його пустою макітрою бруківку тротуару, перетворюючи її на пісок. Їй було байдуже, куди йти. Нічний вокзал – саме те місце, де її самотність може знайти трохи спокою. Саме вокзал бачив стільки розлучень та радісних зустрічей, скільки не бачив жоден. Він зрозуміє біль усередині Карини. Вона ненавиділа того покидька Богдана.

*****

Сірі очі знайшли карі та обидва застигли за метр один від одного. Випадковість зустрічі паралізувала і не давала можливості придумати будь-що. Отак стояли мовчки і не відводили погляду від очей одне одного.

Потім рвучко кинулися назустріч. Губи зустрілись і світ завмер. Потім пришвидшився і став звичайним собі таким світом. Люди продовжували поспішати по своїм справам. Авто неслись мимо. Горіли ліхтарі освітлення. З вокзалу долинав звук потягів та оголошень.

Світ вирував собі у своєму ритмі, ніжно обходячи з усіх боків двох, що стояли обійнявшись, намагаючись не заважати їх поцілунку.