1. Ранок. (ДОХО: Гра безсмертних.)

Мабуть, важко жити довго. Кожен день наповнює твоє єство новими подіями та змушує твоє тіло реагувати на зовнішні подразники.

Спочатку це здається цікавим, потім звичним. А коли тіло починає відмовляти тобі у свободі руху та силах – важким та надокучливим. Ти відчуваєш вік у своїх рухах, серці, думках. Тягар життя починає давити скроні та вирішувати за тебе, називаючи це досвідом.

Непомітно підходиш до межі важливого рішення. Шукати в собі сили для наповнення новим, або ж просто зламатися та доживати свій вік звичними стереотипами. От тоді в тобі прокидається буркотун. І бухтить собі про цю бридку молодь, погоду, новини, події….. та про все. І нестерпним стає перебування поряд з тобою й ти поринаєш у самотність. Гарна перспективка.

А тепер уяви собі, що ти можеш жити довго. Дуже довго. Й міняти не дні – сторіччя. Уявити складно як то цікаво та нудно разом, еге ж? От я, навіть не уявляю, що таке жити довго, або й вічно.

Ой, зовсім я поводжу себе як нечема. Дозволь представитись. Я – Дохо. І я безсмертна. В прямому сенсі цього слова. Я пам’ятаю світ замолоду, ще коли не було людської раси на ньому. І також пам’ятаю ранішні новини щодо статистики КОВІД в країні. Вираз «З життя живим не піти» не про мене. Хоча дехто-таки випробовує шанс останні… тридцять століть… не менше.

Та то зайве.

Нічого в них не вийде. Саме важке не в тих, хто бажає тобі смерті. А в самому собі. Бо треба змушувати себе залишатись при здоровому глузді. Кожен день та кожну секунду. І так вік за віком. Вічно. Аякже? Кілька сотень сторічь одне й те ж, хіба що мармизі змінюються. Затягнулась запашною кавою та її аромат ніжно полоскотав мого трохи кирпатого носика. Та й то не про мене. Я не переймалась й цим питанням. Ніколи. При мені є все, що треба для довгого, дуже довгого щасливого життя. Хоча, останнім часом трохи було сумно з магією у світі.

Якщо бути чесною – щось коло десяти сторічь. Та таке вже було на цьому куцому м’ячику, який нинішнє населення називало без фантазії – Землею. Саме як і бруд під ногами. А, навіть, якщо ти обзиваєш свою планету брудом, нехай і з великої літери – відносишся ти до неї як до того ж бруду, що паплюжить у дощову негоду твої файні черевички.

Так що до магії? Згадала. Знову ковточок смачненької кави. Магія є моєю невід’ємною частиною. Як кисень для тебе. Без магії я слабшаю і можу померти. А мені того б дуже не хотілось. Всі ми – безсмертні, маємо магію. Кожен свою. От, наприклад, наш найстаріший може все. Підняти мертвого? Легше легкого. Відростити людині відрубану руку? Раз хекнути. Його магія важка та брутальна. Скоріше її можливо назвати доля або рок. Я не така. Моя магія ніжна, мов дотик вітру і дуже тендітна. Але не всесильна. Моя магія схожа на любов. А кому треба справжня любов у цьому світі? Кожен мріє про неї, та лишень з боку споживача, забуваючи той факт, що любов – це, насамперед, пожертва. Хто на те здатен? Одиниці. І чи ладна любов повернути з мертвих? Ні. Хіба що в пам’яті та серці того, хто любить. На що вона здатна у сучасному світі? Отож. Серед безсмертних я вважаюсь чи не найслабшою магічкою.

Згадка про своє плем’я, що вже встигло за кількасот сторічь залити не один келих розтопленого сала мені за шкірку, роздратувала та почала паплюжити гарний ранішній настрій. Ті злидні таки змогли мене дістати за живе самим своїм існуванням. І хоча, нас – безсмертних, лишилось всього семеро на цій планеті, мені завжди здавалось, що нас тут таки дуже забагато. Та будемо дивитись правді у очі, у розквіт нашої цивілізації на Землі нас ніколи не налічувалось більше трьох десятків. І саме це перенаселення спричинило Велику війну та занепад нашої цивілізації.

Та про це також не хотілось згадувати цього чудового насиченого смачною кавою ранку. Поклавши розрахунок за каву на столика біля сиротливої спорожнілої фіранки, я неспішно вийшла надвір. Мій короткий шлях було прокладено мимо величезного дзеркала, в якому, не без втіхи та погорди, я побачила своє відображення. Мені шкідливо посміхалось невеличке тендітне дівчисько років може до тридцяти. Гарна, немов виліплена, фігурка у модному вбранні, русяві завитки волосся на плечах, пухкенькі губенята та очі – моя гордість. Темно-зелені величезні очі. Такі живі. Моя гордість. Ранішня вулиця Подолу зустріла мене гамором та першими сонячними промінчиками. Я вдихнула повітря, сповнене різними запахами міста від свіжоспеченого хліба до смороду мопеду, що пронісся мимо.

Настрій різко пішов угору. Саме цього чудового ранку на улюбленій вулиці улюбленого останні три десятки років міста я несподівано для себе та оточуючих померла. *****